2

- Ні, я цього не говорив, - зніяковіло відповів він.

- Але хотіли, - наполягала я на своєму.

- Дівчино, я до вас з усією душею, а ви таке говорите! - образився хлопець. - Та коли б не я, то ви б все ще смажилися в тому трамваї, вислуховуючи хамські образи тієї жінки! Якщо її можна так назвати. Вона тільки на вигляд жінка, а характер у неї чоловічий, хамський.

- Ви що хочете сказати, що всі чоловіки - хами? - запитала я його.

Він ошелешено дивився на мене, переварюючи інформацію, яку тільки що отримав.

- Нарешті, один з мужиків все-таки усвідомив це, і йому вистачило сміливості це визнати.

- Що вам зробили чоловіки, що ви їх хамами обізвали? - раптово запитав він мене.

- Нічого.

- Тоді навіщо ви їх хамами обізвали?

- А я їх не обзивала хамами. Це ви їх так обізвали. До речі, і себе теж.

- Та не обзивав я мужиків хамами, - виправдовувався він. - Це я цю жінку хамкою обізвав.

- А! Ось я, дура, подумала, що ви про мужиків таке говорите, коли сказали, що у неї характер -чоловічий, хамський.                                                  

- Так ні ж! - сказав він і раптом розсміявся.                                                 

Як він красиво сміявся! Ще ніколи не чула такий гарний регіт. А очі! Які у нього були очі! Блакитні, із зеленим відтінком навколо країв. Волосся у нього було русявого кольору, коротко стрижене. Одяг у нього був чистий, охайний. Хоча була нестерпна спека, але потом від нього не несло, як у деяких пасажирів. Мій ніс вловив запах дорогих парфумів, якими часто душилась верхівка суспільства, як моя матуся її називала. Але які саме я не могла назвати, тому що я не цікавилася цим. Ось коли я вперше в житті пошкодувала, що не була такою, як Муся. Вона б відразу розпізнала, які це були духи.

Налітавшись в хмарах, я раптом прокинулася і відчула його палкий погляд, від якого у мене мурашки по шкірі поповзли.

- Я - Денис, - сказав він. - А тебе як звуть? Тобто вас, - поспішив він переправити. - Або все-таки краще давай відразу на «ти».

- Е ... - поквапилася я, але прикусила язика і, подумавши, що скажи я своє справжнє ім'я, він перелякається і відразу втече, як це робили всі хлопці, з якими мені коли-небудь доводилося знайомитися, тому я збрехала, назвавшись Євою.

- Ліна! - промовив Денис. - Як красиво! У мене ще не було знайомих з таким ім'ям.

Він нахабно вп'явся в мене своїми очима, і на хвилину мені здалося, що він милувався мною. Але цього не могло бути так, тому що я була не красивою. Я навіть подумала, що він дивиться на когось позаду мене, тому озирнулася назад, але там сиділа лише старенька бабуся, яка чекала на трамвай. Я повернула голову назад і наткнулася знову на його палкий погляд. Мені стало так душно, що я мовила:

- Мені треба додому.

- А ти де живеш? Я тебе проведу.

- Ні-ні. - Встала я, взявшись руками за валізи. - Не треба. Я сама.

- Ні, треба, - наполягав він. - Ти себе ще погано почуваєш, і я собі не пробачу, якщо ти ще де-небудь шльопнешся об асфальт. 

Він вчепився руками за валізи, намагаючись їх у мене відібрати. Раптом його долоні ніжно накрили мої, і від цього мені стало погано, тобто так добре, що я зупинилася поглядом на ньому. Наші очі зустрілися, і на секунду мені здалося, що цю людину я шукала все життя. Раптом я побачила щось у його очах таке, що підказало мені, ніби він хоче мене поцілувати. Мені стало погано, страшно, холодно і жарко одночасно. І що ви б думали! Він притиснувся губами до моїх губ так пристрасно і жадібно, що мені не було, чим дихати. Він цілував мене так палко, як ніби робив це в останній раз. І я насолоджувалася своїм першим поцілунком, зірваним з моїх губ так раптово, що я не могла цьому запобігти. Хоча якщо зізнатися чесно, - не те, що не могла, просто не хотіла. Я сама собі здивувалася. Як я могла собі дозволити себе поцілувати, та ще людині, яку бачу вперше? Бачила б зараз мене моя мама! Вона стрибала б від щастя. Нарешті її донька зацікавилася хлопцями! «Краще сказати, - промайнуло в моїй голові, - нарешті мною зацікавився хоч якийсь чоловік!» Як довго моя матуся цього чекала! Адже я всіх своїх залицяльників, яких вона відкопувала з верхівки суспільства, проганяла направо і наліво.

- Так, де ти живеш? - запитав Денис.

- Я?

- Так.

- Ніде, - відповіла я, як божевільна.

- Як ніде? - здивувався він. - Десь ти ж повинна жити!

- Дома, - промимрила я невпевнено.

- Де ж твій будинок? - наполягав він.

- Ніде, - продовжувала я.

- Зрозуміло. Ти не хочеш, що б я знав твою адресу.

- Так! - буркнула я швидко і так само швидко відповіла: - Тобто ні.

- Як так?

- Ну, я приїхала з села до своєї подружки Мусі.

- Так давай я тебе відведу до твоєї подруги, - запропонував він.

- Ні, не треба.

- Треба, - наполягав він.