5 розділ Вадим

– Негайно, – кричу я до Аліси, від чого вона здригається.

Очі дівчини наповнились слізьми, і вона занадто швидко пішла, ба більше, вона втекла так швидко, що я не встиг навіть слова сказати. Можливо, воно і на краще те, що вона втекла. 
Тим паче беручи до уваги те, що я дізнався. Повертаюсь назад до кімнати, Ірина сиділа на ліжку та здивовано дивилась на мене.

– Де Аліса? – запитала дівчина.
– Вона пішла на автобус додому. 
– Але наступний автобус о п'ятій вечора.

Дивлюсь на годинник, зараз за двадцять перша, схоже, їй довго доведеться чекати. Але нехай посидить і подумає про те, що вона робить. 

– Вона знає, але ми посварились, ви, мабуть чули нашу сварку. 
– Я не втручаюсь у справи інших. 
–  Давайте поговоримо про справу. Отже, Ірино, можливо, Надія останнім часом себе дивно поводила чи її хтось переслідував? 
– Ні, нічого такого. Надійка навчалась на ветеринара і нещодавно почала працювати волонтером у центрі. Завжди телефонувала в гарному настрої та розповідала про те, як працює з собаками. 
– Вона жила в місті? 
– Так, вона переїхала туди пів року тому, батьки не були проти, адже хотіли, щоб ми з сестрою вибились у люди, стали успішними та жили в місті. 
– Але ви залишились тут. 
– Так, мама важко захворіла, і за нею потрібно було доглядати. 
– Можливо, у Надії були близькі подруги в місті чи хлопець? 
– Ні, хлопця не було, а от подруга була, – дівчина дістала з кишені телефон та показала мені фото. На ньому було дві дівчини: обидві посміхались, одна з них була Надією, я завмер дивлячись на фото. 
Вона достобіса схожа на Алісу, більше, ніж я міг собі уявити. 
– Ви можете перекинути мені це фото та контакти?
– Яна, її звати Яна.
Я кивнув та вручив їй свою візитку. 
– Надішліть фото та контакті дані Яни на електронну пошту і телефонуйте, якщо щось згадаєте. 
– Обов'язково. 

Вийшовши на вулицю, намагаюсь знайти Алісу серед усіх цих людей, але ніде не бачу її. 
Приїздити сюди було не дуже вдалою ідеєю, нічого нового я не дізнався, – думав я, йдучи до машини, коли раптом хтось окликнув мене. Розвернувшись, бачу високу блондинку. 

– Пробачте, я випадково почула вашу розмову з Іриною. Ви? 
– Вадим Величко, журналіст, – кажу я, вручаючи їй візитку. 
– Ліза, Ліза Прокопчук, ми дружили з Надією в школі. 
– Після школи втратили зв'язок, – припускаю я, але дівчина хитає головою в знак незгоди. 
– Ні, батьки Надії були проти того, щоб ми дружили. 
– Чому? 
– Вони пояснювали це тим, що в мене неблагополучна сім'я і Наді краще не дружити зі мною. 
– Ви щось знаєте чи не так? 
– Надя поїхала з міста через Андрія Терещука, він переслідував її. Нещодавно він намагався зґвалтувати її. До речі, дівчина, яка була з вами, схожа на Надію, на всяк випадок не залишайте її саму. 
Ця дівчина дасть собі раду, – думаю я але нічого не кажу.
– Я сподіваюся, що його покарали за законом.
– Ні, його зовсім не покарали, батьки Андрія високопосадовці. Батько голова районної ради, а мати його помічниця. 
– А не підкажете, де саме він живе?

– На початку села, одразу поруч із зупинкою, ви швидко впізнаєте той будинок: там великий кам’яний паркан та ковані ворота з хвірткою. Андрій, до речі, зараз повинен бути вдома, – я кивнув, попрощався та пішов до машини. 

Під’їжджаючи до зупинки, не помічаю там Аліси. Дивно, вона повинна була б бути тут. 
Ліза була права, великий будинок з жовтої цегли був обгороджений високим кам'яним парканом з кованими воротами та хвірткою, парканом розповзся зелений плющ. 
Смикнувши ручку, розумію, що хвіртка зачинена, а по ту сторону гавкає навряд чи дружелюбна собака. 
Гаразд, приїду сюди завтра, повертаюсь до машини, усе ще не розуміючи, де поділась Аліса. 
Мою увагу привертає розбита пляшка пива, підходжу ближче і бачу, що тут не лише розбита пляшка, а ще й сліди того, як когось волокли. 

– Дівчина, яка була з вами, схожа на Надію, на всяк випадок не залишайте її саму, – проскакують у голові слова Лізи.

І раптом чую крик.
Я не знаю, як описати його, це було наче останнє прохання про допомогу тварини, яка от-от помре. 
І лунав цей крик з найближчих кущів, думки в голові рухались занадто швидко.
Відсутність Аліси на зупинці, розбита пляшка та сліди волочіння наводили на найгірші думки. Я сподівався, що мої думки виявляться неправильними, але ні. 

Діставшись туди, звідки лунав крик, бачу найгірше, що чоловік може робити, хоча таких навіть чоловіком не назвеш. 

Він нависав над Алісою, вона лежала на траві, рукав сорочки розірваний, волосся розтріпане. 

Хапаю чоловіка і одразу ж наношу удар, ще один і ще раз, аж поки він не лежить на землі. 
Його штани вже майже спущені.
Повертаюсь до Аліси, допомагаючи їй встати. 
Охопивши руками, тихо, боячись злякати, промовляю її ім'я: – Алісо? 
Вона підіймає на мене погляд. 
І чорт, я готовий вбити себе за цей її погляд. Погляд абсолютно байдужих зелено-блакитних очей, які ще кілька годин тому сяяли вогнем.
Її макіяж розтерся внаслідок дій цього виродка, туш потекла, залишаючи чорні сліди на щоках. 

Кілька секунд – і з її очей знову почали литися сльози. 
– Усе буде гаразд! Я тут, чуєш?! – кажу я, ведучи її до машини. 

Відчиняю дверцята та саджу Алісу на переднє сидіння поруч з собою. Одразу накидаю їй на плечі свій піджак, а з заднього сидіння беру тонку ковдру, вкриваючи її ноги. Мельком помічаю розірвану застібку штанів. Кулак мимоволі стискається, хочеться повернутись та відрізати тому виродку його член. 
Відходжу від машини, телефонуючи до поліції, тепер я вже не такий спокійний, який був кілька митей тому. Я був достобіса злий, коли розмовляв з черговим. Схоже, моя злість дала свої плоди, адже патрульні приїхали менш, ніж за п'ятнадцять хвилин. 
Троє з них одразу відправились по п’яничку, один залишився поруч зі мною, розпитуючи про те, що сталося. 
Розповідаючи ситуацію, час від часу кидаю погляд на Алісу, вона сиділа зовсім нерухомо, дивлячись у вікно перед собою, невпевнений, що вона помічала мою присутність тут.