4 розділ

– Гаразд, – погодилась Ірина. 

Як тільки я збиралась задати їй хоч одне питання, як Вадим грубо схопив мене за руку: – Пробачте, Ірино, я заберу свою КОЛЕГУ на кілька слів. 
Вона лише кивнула, і він потягнув мене в коридор. 
– Що ти в біса робиш? – шиплю я, вириваючись з його хватки, та він лише міцніше стискає мою руку трохи вище ліктя.
Він робить мені боляче, натискаючи великим пальцем на внутрішню сторону руки, від чого я поморщилась. 
– Ти думаєш, це жарти? Ти хоч розумієш, що ти робиш, чи для тебе це всього лише гра? Приватний детектив, ти серйозно? 
– Абсолютно серйозно, – кажу я, досі намагаючись вирвати свою руку, адже стає ще більш боляче, коли я напружую її, щоб вирватись. 
– Ти не серйозна, Алісо, ти поверхнева егоїстка, яка ховається за шаром штукатурки на своєму обличчі! Ти граєшся з людськими життями та паплюжиш пам'ять мертвих. Я знаю про твою справу з минулого, – погляд карих очей руйнував стіни, які я будувала навколо того, що сталося тоді, Вадим стоїть так близько до мене, що я відчуваю його запах і майже фізично відчуваю незрозумілий для мене гнів, – тобі було мало того, що ти спаплюжила пам'ять померлих там, ти сунеш свого носа і сюди. 
– Ти нічого не знаєш, – шепочу я, відчуваючи, як печуть очі від сліз, які наповнювали їх, не знаю, чому вони з'явилися, можливо, через біль від того, як Вадим стискав мою руку, а можливо, від його слів та безпричинного гніву з його боку. – Абсолютно нічого не знаєш! 
– Я знаю достатньо! Тому зараз же йди звідси і більше не самій влізати в цю справу! 
Він відпустив мене, але не відійшов ні на крок. Його висока постать нависала наді мною, наче тінь гілля дерев з вікна в дитинстві, лякаючи мене до тремтіння всього тіла. 
Навіть після того, як Вадим відпустив мою руку, вона пульсувала від болю, я досі відчувала, як його пальці стискають її. 
– Забирайся звідси! – знову проговорив він. 
– Я…
– Негайно! – крикнув він – і я здригнулась. 
Очі наповнювались слізьми, я не могла дозволити йому побачити те, що я плачу. 
Розвернувшись, я пішла в напрямку виходу, здається, на подвір'ї людей навпаки побільшало. Швидко обійшовши натовп, виходжу на вулицю і прямую до кінця села на зупинку. 
Я не знала, коли буде наступний автобус, але знала, що хочу втекти якомога далі. 
Вадим зачепив ту тему, яку я боялась згадувати, яка назавжди залишила слід у моєму житті. 
3 роки тому 
– Я не буду вибачатися! – кажу я, дивлячись на чоловіка навпроти мене. 
– Ти мусиш це зробити. 
– Я не буду вибачатися перед ними! – серйозним тоном кажу я. 
– Алісо! 
– Мені начхати на пам'ять про якийсь там труп, якщо він не понесе покарання, тоді нехай за це відповідають його рідні! 
– Алісо, ти не можеш так впевнено говорити про це. Ти нічого не знаєш. 
– Я знаю достатньо, і я не дам забути їм те, що зробив їх син та брат! 
Сьогодення 
Я сиділа на зупинці вже півтори години, намагаючись зловити інтернет, щоб подивитися розклад автобусів та все безрезультатно. 
– Чорт. 
– Чекаєш автобуса? – голос прозвучав позаду мене, людина, яка це сказала, була так близько, що я відчувала, як рухається моє волосся від його дихання. 
Різко зриваюсь з лавки, встаючи на ноги, та бачу того самого чоловіка з бару. 
– Ну чого ти так сіпаєшся? – він посміхався, у одній його руці було пиво, на голові бордова потріпана кепка з якоюсь емблемою. – Наступний автобус звідси аж о п'ятій.
– Сподіваюся вечора а не ранку? – дивлюсь на телефон: зараз друга. Отже, до автобуса чекати три години. Повертатись назад немає сенсу, Вадим, найімовірніше, досі там, а я так і не змогла поговорити з Іриною. 
– Можливо, підемо до мене і я скрашу твоє перебування тут? Розважимось, як то кажуть. 
– Ні, я відмовлюсь! 
Від його погляду по шкірі пішли мурашки. 
”Треба тікати!„ – звучало в мене в голові.
Краще ще одна сварка з Вадимом, ніж цей п'яниця без двох передніх зубів. 
Мовчки розвернувшись, якомога скоріше починаю повертатись у село, молячи бога про те, щоб на вулиці з'явився хоч хтось.
Усе відбувається занадто швидко. Чоловік схопив мене ззаду та потягнув у кущі.

Намагаюсь вирватись, але нічого не виходить, чорт забирай, він п'яниця, тоді якого біса він такий сильний?
– От курва, – шипить він, коли я кусаю його за руку, якою він закрив мені рота. Удар, і я лежала на землі. У вухах свистіло, а у роті був смак пива, бруду та сигарет, який перемішався на його руках. Здається, що з легень вийшло все повітря і я не могла видати жодного звуку.
Вирватись не виходило, а голова жахливо боліла, у вухах досі свистіло, здається, я кричала або ж хотіла закричати, але не видавала жодного звуку. 
Рукав моєї сорочки розірвався, а п'яниця дістався до моїх брюк, вирвавши ґудзика та застібку. 
Тіло паралізувало, здається, тепер я не могла рухатись, пручатись не виходило, сльози застелили очі та стікали по щоках, падаючи на зелену траву. Десь неподалік пахло першими квітами, сонячне проміння проривалося крізь зарослі, у селі гавкали собаки та кричали гуси. 
Я чула усе та відчувала усе, але не могла зробити нічого... 
Крик. Хтось кричав, але я не розбирала хто, а можливо, це була я. 
Хтось схопив чоловіка та вдарив його, потім ще раз і ще раз, аж поки той не лежав на землі. 
Цей самий невідомий підняв мене, охопивши мене руками. 
– Алісо? – прозвучав тихий спокійний голос. 
Піднявши голову, зустрічаюсь з карими очима Вадима. 
Тепер я не стримувалась, я плакала, хоча ні, я ридала. Я чула свій власний плач та схлипування. Відчувала, як швидко від страху колотиться моє серце. Але найкраще, що я відчувала, це те, що тепер я в безпеці. 
- Усе буде гаразд! Я тут, чуєш, – тихо говорить він і веде мене в напрямку зупинки, там стояла його машина. Вадим посадив мене на переднє сидіння, накидаючи на плечі свій піджак, з заднього сидіння він дістав тонку ковдру та накинув на ноги. 
– Здається, я загубила кросівок. – шепочу я, дивлячись на свою босу ногу. 
Та, здається, він цього не чув, він розмовляв по телефону. Кожний м'яз на його тілі напружився, а голос не був таким тихим та спокійним, яким був кілька хвилин тому.
Здається, минуло кілька хвилин, а можливо, і ціла вічність, але поруч з машиною Вадима з'явилась поліцейська машина та кілька чоловіків у формі. Троє з них пішли в напрямку тих кущів, з яких нещодавно вивів мене Вадим, один з них підійшов до Вадима, який нервово крутив у руках якийсь папірець. 
Вони про щось розмовляли і час від часу кидали на мене стурбовані погляди. 
Я не дивилась на чоловіків, лише на дорогу перед собою, мабуть, лише зараз розуміючи, що щойно сталося. 
Мене ледь не зґвалтували. 
Заплющивши очі, намагаюсь прийти до тями, але голова занадто сильно болить.
Вадим сів на місце водія, мовчки пристебнувся та пристебнув мене. 
– У мене кров, – кажу я, показуючи йому руку, якою я торкнулась до голови, – а ще я загубила кросівок. 
Його піджак впав з мого плеча, відкриваючи розірваний рукав та синець від його власних пальців. 
– Це я зробив? – ледь чутно промовив він. 
Я мовчала, нічого не кажучи. 
– Куди ми їдемо? – нарешті запитала я, борючись зі сном.
– У лікарню. 
– Навіщо? 
– Алісо, Алісо, не смій засинати! Чуєш мене, не спи, Алісо! – та його голос був чутний, наче крізь туман, я засинала. Шум машини та накрапаючий дощ слугували мені колисковою. Усе це здавалося сном і не більше. Дурний сон!