3 розділ

Дівчина стояла переді мною і показувала мені фото кожної жертви. 
– Вони всі схожі на мене. 
Дівчата справді були схожі між собою, довге темно-русяве волосся, ближче до каштанового, схожі риси обличчя. Але Аліса не була схожа на них.
На дівчині була купа макіяжу, неприродньо довгі вії та зелено-блакитні очі з краплинкою карого підкреслені чорними стрілками. 
– Ти не схожа на них. 
– Ти серйозно? –  скрикнула дівчина. – Ось поглянь. 
Вона підняла телефон ще вище до моїх очей. 
– У мене все добре з зором, – кажу я, забираючи з її рук телефон, та роздивляюсь кожне фото. Як би я не хотів цього визнавати, вона була схожа на них. Волоссям, мабуть, трохи дитячими рисами такий собі ”baby face„. Пухленькі щоки, які аж ніяк не забирали, а навпаки додавали кожній з дівчат, і їй в тому ж числі, чарівності. 
– А мені здається, що в тебе погано із зором, журналісте! 
– Ти не схожа на жодну з них, тому можеш завершити свою параною. Я дам тобі свою електронну пошту, скинь усе що, – ”вкрала„ мені хотілося сказати, але тоді вона навряд чи дасть мені матеріали, – усе, що ти позичила в слідчого. 
– З чого б це я це робила? 
– Будь ласка! 
– Ні, якщо ти не віриш мені, то матеріалів не отримаєш! І взагалі говорити тобі все це безглуздо, ти не викликаєш ні найменшої довіри! 
Вона пішла, на останок кинувши на мене повний зневаги погляд. 
Не знаю, хто ця дівчина, але що якщо вона наступна жертва? 
Ні, це безглуздя, лише її параноя, до того ж вона не схожа на них! 
– Так, саме так, вона не схожа на них, – переконую себе, йдучи до машини. 

Приїхавши в офіс, я знову і знову прокручував у голові її слова: 
– Вони усі схожі на мене! 
Невелика дошка була заповнена різними наліпками, на різнокольорових магнітах були прикріплені ті одиничні фото, які мені вдалося дістати, але ця дівчина, Аліса, дістала набагато більше.
Вона дістала все! 
Телефон у кишені завібрував від вхідного повідомлення: 
Мама: – Ми приїдемо до тебе наступного тижня в середу, заперечення не приймаються. 
Сподіваюся хоч цього разу ти порадуєш нас чистою квартирою та потенційною нареченою.

Вимикаю телефон, розуміючи, що цього разу мені не відкрутитися роботою і вони з татом справді приїдуть до мене. 
У мене в квартирі, так само як і в офісі, панував хаос, купа паперів, якихось записів важливих та зовсім ні, папери та фото, які потрібно було розсортувати по папках, чашки від кави та чаю стояли по всюди. 
Почухавши потилицю в роздумах того, що робити далі, вмикаю телефон, набираючи номер Шаблія. 
– У мене до тебе є прохання: можеш по своїх каналах пробити місце проживання останньої жертви та коли її похорон?
– І тобі привіт, Вадиме! 
– Так-так, привіт, то можеш чи ні? 
– Можу, але це займе певний час. 
– Тоді буду чекати, з мене як завжди. 
– Могорич, – закінчив мою фразу Женя та кинув слухавку. 
Через кілька годин він надіслав смс з адресом сім'ї жертви та її останнє місце проживання. Похорон відбудеться завтра в невеликому селищі за містом, де, власне, і живе сім'я вбитої. 
* * * 
Надія Панчук – саме так звали останню жертву, їй було двадцять п'ять років. Дивлячись на фото в соцмережах, я зробив висновок, що вона займалась танцями та любила тварин, відвідувала кінологічний центр, де була волонтером. 
Приїхавши у її рідне селище, зупиняюсь біля магазину, який більше схожий на алкопритон. Магазин ділився на дві зони, одна з яких була таким собі баром.
Не встигаю зайти, як бачу її. 
Аліса сиділа за барною стійкою, на ній була чорна майка та біла сорочка розмірів на три більша за саму Алісу. 
Поруч з нею стояв якийсь чоловік, про щось розповідаючи, навіть стоячи поруч з дверима, можна було зрозуміти, що запах від нього не найкращий. Чоловік ледь стояв на ногах, і було видно, що Алісі була неприємна його компанія. Вона зробила ще ковток кави та поклала на стіл двадцять гривень, злізла з стільця та почала рухатись до виходу коли незнайомець схопив її руку.
Це вийшло якось інстинктивно, кілька кроків – і я відчепив його руку від її, вивівши Алісу на вулицю. 
– Відпусти! – вона вирвалась – і від різкого руху та втрати рівноваги ледь не впала. 
– Ти така незграбна, що як тільки я відпускаю тебе, ти падаєш. 
– Козел! – проціджує вона крізь зуби і знову вириває свою руку, за яку я схопив її, коли вона падала. 
– Сподіваюся, це ти про того чоловіка, а не про мене. 
– І про тебе також. Що ти взагалі тут робиш? 
– Це я повинен тебе про це запитувати! 
– Я приїхала на похорон Надії Панчук. 
– У якості кого? 
– У якості представника кінологічного центру, у якому вона була волонтером. 
– Отже, ти не тільки крадійка, а ще й брехуха, – кажу я, ще більше дразнячи дівчину. 
– Я справді тут від центру, я підпрацьовую там кінологом уже два роки, це підтвердить кожний працівник і навіть прибиральник. 
– Тоді чому ти не впізнала Надію? 
– Тому що я не знала, як вона виглядає, я ніколи не пересікалась з нею. У центрі мене справді знають усі, але я не знаю майже нікого. Я працюю, коли в мене є на це час, і найчастіше я роблю це тоді, коли там нікого немає. Усі собаки, яких я навчаю, нестабільні. 
– Тобто? 
– Схильні до агресії, вони кидаються на людей і кусають їх. Спочатку я налагоджую з ними контакт, а тоді по трохи починаю тренувати, як тільки собака стабілізується та стає більш привітною до людей, я передаю її в руки інших кінологів. Я знала, що в центрі пів року тому з'явилась якась волонтерка, але, хто вона, я не знала. Учора приїхала до центру і дізналася про те, що вбита дівчина, – це вона. 
– Тому вирішила приїхати на похорони? 
– Так, я приїхала, щоб поспівчувати її рідним та виразити свої співчуття. Хіба це погано? 
– Ні, аж ніяк ні. Але я дуже сумніваюся, що причина твого приїзду – саме співчуття. Тобі варто поїхати додому! 
– Мені абсолютно нецікаві твої сумніви та твоя думка. І нікуди я не поїду! 
Розвернувшись на п'ятках, дівчина попрямувала, як я зрозумів, у напрямку дому Надії Панчук. 
Дивно, але я не зміг наздогнати дівчину і вона швидко загубилась у великій кількості людей, які були присутні тут. 
Люди заходили та виходили з будинку, хтось стояв із квітами. Дехто плакав, хтось просто розмовляв між собою. Подвір'я було заповнене людьми.

Серед усіх цих людей я бачив, як шмигнула біла пляма з неакуратним пучком на голові. Аліса!
– Пробачте, – починає вибачатись дівчина, яка перечепилась і вилила на мене воду зі своєї склянки. 
– Нічого страшного, усе гаразд, – переконую її, струшуючи воду рукою, футболка була мокра і штани теж, до того ж, у ну дуже незручному місці. 
– Вибачте, будь ласка, просто я.. я 
На очах дівчини з'явилися сльози, чорт, ще мені не вистачало, щоб якась дівчина почала плакати тут через мене. Недостатньо мені одної проблеми.
– Усе гаразд, правда! 
– І все ж таки пробачте, можливо, ми знайдемо в дім і я там знайду для вас хоча б суху сорочку взамін на футболку. 
– Гаразд, – кажу я і йду за незнайомкою. 
На ній була чорна сукня, довге каштанове волосся, заплакані червоні очі карого кольору. 
– Надя, – раптово промовила вона, заклякнувши на порозі кімнати. 
Це була Аліса, у її руках був іграшковий ведмедик. 
– Я Аліса, а ти, мабуть, Іра – старша сестра Наді? 
– Так, я Іра. Що ти тут робиш? 
– Теж саме запитання? – кажу я, привертаючи до себе увагу. 
– Не знайшов туалету? – знущаючись, запитує Аліса, киваючи на мої штани. 
– А ти не знайшла дорогу додому? 
– А я й не збиралась нікуди їхати, колего, – промовляє вона, ставлячи ведмедика назад на ліжко, – ви сідайте, Ірино. У нас з колегою деякі розбіжності, але ви не хвилюйтеся. 
– Колегою? – що ця заноза придумала.
– Мене звати Аліса Коваль, а це Вадим Величко, ми приватні детективи, – я ще, мабуть, ніколи не бачив, щоб люди так впевнено брехали, – також я працюю в тому ж кінологічному центрі, що й Надія. 
– Ви так схожі на неї! Вона любила носити татові сорочки, а вони на розміри два більші за саму Надійку, – говорить дівчина, важко ковтаючи.
– Я розумію, що вам важко зараз. Прийміть найщиріші співчуття. 
– Мені стільки разів співчували останні кілька днів, але чомусь легше від цього не стає. 
Ірина сіла на диван, взявши в руки ведмедика, я бачив, як по її щоці скотилася сльоза та впала на лапу іграшки. 
Яким було моє здивування, коли Аліса сіла поруч з нею, взявши її руки у свої. 
– Легше не буде, скільки разів вам би не співчували, ні зараз, у цю мить, ні завтра, ні через тиждень, ба навіть через двадцять років. І балачки, що час все лікує, теж не подіють, будуть дні, коли ваше горе буде настільки велике, що ви захочете здатись, будуть дні, коли здаватиметься, що воно зменшилось. Це біль від втрати того, що є частиною вас, він не покине ваше серце, незалежно від того, чим ви будете заповнювати цю дірку, вона буде існувати завжди. Життя поділиться на до та після. І це до буде завжди з вами ось тут. 
Аліса вказала на серце, вона промовляла кожне слово так, наче сьогодні будуть ховати її сестру. Так, наче вона втратила когось настільки важливого, що все її життя зруйнувалось. 
– Але зараз ви повинні зібратись і дати відповідь на кілька наших запитань. Гаразд? 
– Я розповіла поліції все, що знала, – безсила від сліз Ірина повела плечима. 
– Я розумію, але це всього лише кілька питань, будь ласка. Я хочу знайти її вбивцю. 
– Гаразд.