2 розділ

Я пролежала в ліжку весь день, прокручуючи в голові образ мертвої дівчини. Вона була так схожа на мене, що, вийшовши з душу, у дзеркалі замість свого відображення я побачила її. 
Повернувши голову до електронного годинника на тумбі, встаю з ліжка. 
Четверта ранку на дворі, було ще темно, але машини вже починали свій рух по дорозі, це було чути з відкритого вікна кімнати. 
Беру ноутбук і знову повертаюсь на ліжко, але тепер я хочу знати більше, а не гадати, що ж сталося з тією дівчиною. 
Хто вона? 
Чим вона жила? 
І чому так схожа на мене? 
Не встигаю я навіть почати щось шукати, як одразу зазнаю поразки. Уся інформація про труп, а точніше трупи в сміттєвих контейнерах засекречена. 
Як виявилось, та дівчина вже четверта жертва, скоріш за все, маніяка. 
За інформацією преси всі дівчата між собою зовнішньо схожі, але фото жодної з них немає. 
Поки поліція немає жодної зачіпки та не дає жодних пояснень, говорячи, що ця справа засекречена. 
Уже збираюсь вимкнути ноутбук, коли натикаюсь на найбільш інформативну статтю. 
Він написав, що перед тим, як вбити дівчат, маніяк тримає їх у полоні, жорстоко знущаючись. Де саме, поліція поки не знайшла, своїх жертв він привозить на їхніх ж автомобілях, залишаючи їх недалеко від місця, де залишає тіло. У жодній машині немає ніяких інших відбитків, крім відбитків жертв та їх родичів. Він залишає тіла вночі, де зранку їх знаходять раптові перехожі.
– Вадим Величко, – читаю я під статтею, цікаво, як він дізнався всю цю інформацію. 
Ще раз перечитавши статтю, раптом згадую одну річ. У той вечір хтось копирсався в контейнерах, точніше я так думала, а якщо саме в той момент вбивця залишав там тіло дівчини?
Ледь витримавши до дев'ятої ранку, я поїхала у відділок поліції до нестерпного слідчого Тимофія Нагорного. 
– Дівчино, стійте ви куди? – зупиняє мене черговий при вході. 
– А я так цілеспрямовано йшла, – шепочу я собі під ніс. 
– Що? 
– Кажу я прийшла до слідчого, Тимофія Нагорного. 
Не встигаю я зробити крок, як хлопець знову зупиняє мене. 
– До нього не можна, він зараз зайнятий. 
– Я хочу дати важливі свідчення щодо справи, яку він веде, – кажу я, ледь стримуючись, щоб не виколоти очі, якими він дивився на мене, та скинути його руку, якою він мене схопив за зап'ястя, – але якщо йому не потрібні свідчення про тіло в контейнері, то я просто піду додому. 
– Тіло в контейнері? – бідний хлопець одразу побілів та відпустив мою руку, яку схопив. – Вам прямо по коридору треті двері зліва, але в нього зараз журналіст.
– Дякую! 
Йду прямо до кабінету і вже біля дверей чую сердитий чоловічий голос: 
– Послухай, я не дам тобі жодної інформації, я торочу тобі це вже вкотре, невже ти не можеш зрозуміти, що, якщо справа в папці «секретно», то це секретно! 
– Але ж я можу допомогти з розслідуванням! – лунає інший чоловічий голос не менш сердитий. 
Не дивлячись на палку сварку між чоловіками, стукаю в двері та відчиняю їх, одразу натикаючись на дві пари сердитих очей. 
Слідчий стояв за своїм столом, навпроти нього стояв чоловік, можливо, трохи вище середнього росту, десь приблизно метр вісімдесят. Навіть я зі своїм метр шістдесят дев'ять, можливо, навіть метр сімдесят, дихала йому в шию. 
У нього була спортивна статура та доволі широкі плечі, я помітила його майже непомітні скули та чорні густі брови, як у червоної пташки з мультфільму «Angry birds». 
Волосся було коротко стрижене, а карі очі так і розглядали мене з ніг до голови. 
– Невже черговий не сказав, що я зайнятий? 
– Сказав, і я сама чула, який ви зайнятий, але я згадала дещо про дівчину, яку знайшли в контейнері. 
Нагорний спантеличено подивився на мене, тоді на свого співрозмовника, обійшов стіл, підійшовши до мене, точніше, як мені здалось, до мене, він відчинив двері і промовив: 
– Тобі час йти, Вадиме! – це звучало так, наче він виганяє його, а не ввічливо просить піти. 
– Тимофію, я можу допомогти з розслідуванням.
– Мені по саме горло вистачило твоєї минулої допомоги, Вадиме. Я не хочу знову просити групу захвату рятувати твоє життя. 
– Тимофію
–  Усе, розмову завершено.

І це було останнє слово слідчого, як я зрозуміла, чоловіка звали Вадим і він був журналістом. Можливо, це навіть той самий Вадим Величко, чию статтю я читала вранці, хоча такі збіги просто нереальні. 
– Сідайте, будь ласка, – він вказав на стілець з одного боку свого столу, а сам сів з іншого, – то про що ви хотіли розповісти?
– Вечері перед тим, як вранці знайшли тіло, я чула якийсь гуркіт внизу біля сміттєвих контейнерів. 
– Гуркіт? 
– Мої вікна виходять прямо на контейнери, і там часто копирсаються безхатьки, от я і подумала, що це один із них. Але сьогодні вранці згадала, що той чоловік не був схожий на безхатька. 
– Що ви маєте на увазі, кажучи, що він не схожий на безхатька? 
– Світло ліхтаря впало так, що я помітила на ньому пальто і в руці – сумку. Точніше шкіряний дипломат. 
– Ви бачили його обличчя? 
– Ні, на жаль, ні. З четвертого поверху, до того ж у сумерках, важко роздивитися обличчя. 
– Тоді ось вам аркуш та ручка, напишіть усе, що пам'ятаєте, – беру аркуш і починаю писати, усе, що щойно сказала йому, але в більших подробицях, – дякую хоча б за якусь зачіпку, якщо згадаєте ще щось. 
– Обов'язково повідомлю, – кажу я. – До речі, Тимофію Івановичу, можете сказати, хто – жертва? 
– Навіщо? 
– Я хотіла б виразити свої співчуття рідним дівчини і прийти на похорон. 
– Ні! 
– Чому ні? 
– Ця справа секретна, тим паче дім та сім'я жертви. 
– Тобто ви не дасте мені інформацію? 
– Не дам. 
– Гаразд, тоді до побачення! – кажу я і йду до дверей. 
– Алісо, – зупиняє він мене за крок до того, як я мала відчинити двері, – найімовірніше, у коридорі вас зустріне журналіст, будь ласка, не відповідайте на жодне його запитання. 
– Гаразд. 
Але він помилявся, у коридорі нікого не було, він був пустий. Десь з іншого боку коридору лунали чиїсь голоси та телефоні дзвінки. 
Хоча ні, він не помилився, з іншого кінця коридору до мене йшов журналіст з стаканчиком кави в руках. 
– Пробачте, ми можемо поговорити кілька хвилин? – промовив він. – Я Вадим Величко. 
Отже, це все таки той самий Вадим, чию статтю я читала вранці. 
– Пробачте, Вадиме, але мені заборонено розмовляти з журналістами. 
– Всього лише кілька хвилин вашого часу та кілька слів. 
– Послухайте, я не збираюся що-небудь вам казати. Ви не викликаєте в мене ні краплі довіри, і зараз ви втручаєтеся в мій особистий простір. 
Лише зараз чоловік зрозумів, що він стоїть надто близько до мене. 
– Пробачте. 
– Буває, але відійдіть від мене. 
Він зробив крок назад і знову хотів щось сказати, коли раптом двері кабінету відчинилися, і на порозі з'явився Тимофій. 
– Вадиме, здається, ти повинен був піти додому ще двадцять хвилин тому. 
– Я хотів взяти номер цієї прекрасної дівчини.
– Для чого? 
– Щоб запросити на вечерю завтра. 
Здається, мої брови занадто підскочили вверх, коли він це сказав. 
– Досить дурості, Вадиме. Ходімо я проведу тебе до виходу, Алісо?
– Незручно запитувати, але де у вас вбиральня? 
– За цей поворот, – він вказує на іншу сторону коридору, – і прямо там знайдете. 
– Дякую. 
Зупиняюсь одразу за поворотом і чекаю, поки чоловічі голоси стихнуть, рахую до п'яти і виходжу назад. 
– Сподіваюся, що він не зачинив двері, – шепочу я, смикаючи ручку дверей. 
І, о боги, вони відчинені. Яка наївність залишати відчинені двері кабінету, де є будь-яка секретна інформація. 
Заходжу в кабінет тихо, зачиняючи двері за собою, отже, нам потрібні документи щодо справи. Сейфу тут я не бачу, підходжу до столу і все ж таки знаходжу сейф у столі. Він поклав туди мої свідчення, отже, усі папери справи лежать там. Але де ключ? 
– Ключ, ключ, ключ де ж ти, – бубню я собі під ніс, пробігаючи очима по кабінету. 
Вирішую прощупати всі кути столу і знаходжу його в невеликій щілині, яку закривали папки.
– Час йде, а звичка слідчих не змінюється. 
Відчиняю сейф та дістаю чотири папки. Відкриваю всі по черзі, фотографуючи кожний листок. Висновки експертиз, криміналістів та патологоанатома, проте найбільше мене лякає схожість дівчат між собою та їх схожість зі мною.

– Так, звичайно, – лунає обривок розмови, це був голос Тимофія. Чорт забирай, ось чому він не зачинив кабінет, він вийшов не більше, ніж на п'ятнадцять хвилин. 
А я в цей час залізла до нього в кабінет і відчинила його сейф. І що мені сказати? «Вибачте» навряд чи проканає. «Мені так незручно» теж навряд чи підійде для виправдання моєї присутності тут. 
Швидко фотографую останні дві сторінки, пов'язані з останньою жертвою, та зачиняю сейф, запихаючи ключ назад у щілину. Ручка дверей рухається, паніка накриває та змушує розгубитися. Серце настільки сильно б'ється, що стає боляче. 
Знову чую чиїсь голоси і ручку дверей відпускають, гаразд, він не зайшов щойно, але зайде будь-якої миті, ховатись немає де. 
Залишається лише вікно. Якомога тихіше відчиняю вікно. Перший поверх, але все одно трохи високо. 
Цікаво, яка ймовірність того, що я зламаю ногу коли стрибну? 
– Ей, – кажу я, висунувши голову у вікно, – ейй, журналісте. 
Вадим зупинився та нарешті побачив мене у вікні. 
– Що ви там робите? 
– Допоможи мені, будь ласка, я стрибну а ти спіймай, інакше – мені кранти.
Він мовчав, нічого не говорячи, чорт забирай, дверна ручка знову рухнулась і двері почали відкриватися. Вибору не було: 
– Просто спіймай мене, будь ласка. 
Я стрибнула на диво вдало, журналіст справді спіймав мене, але впав сам. 
– Якого біса? – запитав він, міцно тримаючи мене в обіймах. Чорт, я відчувала його м'язи кожною клітинкою свого тіла. 
Встаю та допомагаю встати йому. 
– Пробач, у мене не було вибору, а тепер тікаймо. 
Схопивши його за руку, біжу в напрямку дворів. Схоже, я збила його з пантелику, тому що він, на диво, слухняно рушив за мною. 
– Можливо, ти нарешті поясниш, чому ти вистрибнула з вікна слідчого. 
– Тому що, – намагаюсь перевести дихання, але в горлі пересохло, а серце грозилось вистрибнути або ж зламати мені ребра, можливо, і те, і інше. – я вкрала матеріали справи. Тобто не зовсім вкрала, а лише перефотографувала. 
– Це кримінал! 
– Знаю, але вибору не було. Я хочу більше знати про цю справу. 
– Хто ти така? – з більш спокійного його голос змінився на насторожений та дуже серйозний. – І навіщо влізаєш у цю справу? 
– А ти навіщо це робиш, навіщо влізаєш у цю справу? 
– Я хочу знайти вбивцю! 
– Я теж. Я хочу знайти вбивцю, тому що не хочу стати наступною! – зізнаюсь я – і від того, що я сказала це в голос, по спині пробігаються мурашки. 
– Що? 
– Ось, – я вмикаю телефон та показую фото кожної жертви, – вони всі схожі на мене.