Ляльки баби Гані
Дана стояла перед старими дерев’яними дверима уже хвилин десять, ніяк не наважувалась їх відчинити й увійти. Вона знала, що зробивши цей крок, уже не вернеться назад. Знала, що щось зміниться.
Те, що зараз вона стоїть посеред невідомого села, серед старої халупи, зовсім не здавалось правильним. Але іншого виходу не було, не було, куди тікати, як тільки сюди.
Вечір надходив повільно, сонце помалу сідало, а в темряві місце ставало ще більш моторошним, аніж при світлі.
Дана потягнула валізу і з другої спроби відчинила двері. У хаті було темно, все припало пилом, а в повітрі тримався запах злежаних речей.
Одна кімната за іншою – і таки вдалося знайти лампу, сірники і ще одні зачинені двері. Ноги почали нити і ставали щораз важчими, тому зачинені двері залишились зачиненими.
Тієї ночі Дана спала погано, зранку не могла згадати, що їй снилося, але точно знала, що щось дивне і ще ті неприємні відчуття, руки були, мов крижані, і давило в грудях. Богдана все списала на важке повітря і необжиту хату.
В животі нестерпно пекло, вона ще їла перед тим, як сісти в автобус. І чай Арсена на вечір залив порожній шлунок, так і спати пішла. Швидко вмилася: воду взяла з криниці.
Найближчий магазин був в метрах двісті від будинку Дани, саме туди вона і попрямувала. Усі гроші зняла з карточки ще за тиждень до спланованої втечі.
На лавці біля старого магазину, вивіска якого була з радянських часів і відтоді не оновлювалась, сиділа купка бабусь. Посеред них було декілька молодших дам, які зі швидкістю світла лузали соняшникове насіння.
- Добрий день, — Дана несміливо усміхнулась до бабусь, ті ж завмерли і за секунду оцінили її з ніг до голови.
- Слава Ісусу Христу! — як же ж Дана ненавиділа усіх цих понтів старих сільських людей, коли вони праві, навіть, коли не праві.
Поки дівчина розглядала, що б то вибрати з-посеред й без того невеликого асортименту магазину, краєм вуха почула перешіптування бабусь на вулиці.
- Це та? Вона від баби Гані, правда?
- Тьфу, хай там спочиває, але ж дивна вона була. Що вона творила за життя!
- Та теж така буде? Думаєш, буде дивакувата?
- Хто його знає. А донька Ганни, теж того була. Родинне, мабуть.
- А наш молодий до неї там щось того...
- Ах! Арсен? Та ну, гнати її від нього! Таке хороше молоде, а вона його ще на дно потягне.
- Не буде вона тут довго, Марин. Та дівка міська, де вона тут осяде?
- Слава Ісусу Христу! Як вам сьогодні день?
- Арсене! Добре, добре. А ти в магазин?
- Ти свою сусідку бачив?
- Марино!
- Що?! Запитала ж лишень.
- Ти, Арсене, не водись з тою новою. Ну, сусідкою твоєю. Хороший ти, а ми знаємо своє. Послухай нас.
- Ви ж казали, що я хороший сусід. То я ж по-сусідськи. Та й щось ви понавигадували собі, панночки. Піду я в магазин, куплю чаю.
Дана не зрушила з місця ані на крок, опам’яталась тільки, коли Арсен усміхнено розглядав її збентежене обличчя.
- Усе почула? Ти не переживай, тут усім кісточки промивають. Коли приїхав сюди, таке саме пережив.
- Та мені байдуже, якщо чесно. А що вони про бабу Ганю таке говорили? І її доньку? — Арсен посерйознішав, кивнув головою у бік продавчині.
- Купимо продукти, а тоді пройдемось і поговоримо.
- Добре.
Дана не могла дочекатися, коли її сусід нарешті розкаже, що ж такого робила її далека родичка. Та Арсен мовчав, повільно крокував, вдивляючись у безкінечність сільської дороги.
- То ти скажеш мені, що там таке було, що про мою тітоньку чи то бабцю таке говорять? Ти її сусідом був, так точно знаєш найкраще.
- Сусідом я був, але недовго, якісь три-чотири місяці. Потім баба Ганя померла, вночі. Спокійно пішла.
- І?
- Я знаю, що тут розказують про неї, але вона була хороша. Добрі очі в неї були. Як у тебе. Вона, бувало, вночі вийде на вулицю і щось собі під ніс говорить, ніби, свариться на когось. А потім плакати починала. В хаті теж інколи чулося голосіння, плач і крики.
- І тобі страшно не було жити біля такого?
- Чесно, я якось взагалі на це уваги не звертав. Хіба в місті мало диваків? А вона жінка у віці, там усяке трапляється. Не мені судити.
- Хочеш сказати, вона хворіла?
- Не знаю. Як на мене, то ні. Зі мною завжди привітною була і говорила цілком із сенсом.
- А донька? З нею, що було?
- Ось цього не знаю. Чув раз, як пліткарки цвірінькали, що зникла вона безвісти. Припускали, що її баба Ганя і вбила, бо та займалась нечистими справами.
- Нечистими? Себто якими? — Арсен знову усміхнувся, взяв пакет Дани і випередив її на кілька кроків.
- Хочеш знати, то йди до баби Марини та баби Стефи. Але щось не дуже я вірю, що тобі розкриють цю таємницю.
- Не смішно. Мені ж жити в цьому будинку. Як я сьогодні там спати буду? Нарозказував страшилок. Як буду кричати уві сні, знай, ти винен!