Подруги назавжди

— Про що думаєш? — розвіяла мої думки Бель.

Ми сиділи на м’якій ковдрі біля каміну і слідкували за вогнем. 

— Дякую тобі, Бель! — сказала я. 

— За що? 

Вона розгублено подивилася на мене. 

— Можеш пообіцяти мені… — я простягнула їй мізинець, а вона уважно продовжувала слухати. — …подруги назавжди? 

Схрестивши свій мізинець з моїм, Бель, не задумуючись, відповіла: 

— Подруги назавжди! 

Вона нічого не запитала, але, безперечно, вже здогадувалася про щось. 

— Я хочу трішки прогулятися. Скоро повернуся, — попередила я, і вийшла з кімнати. 

Зачинивши вхідні двері, я знала, що Бель прослідує за мною, бо сама хотіла цього. Вона намагалася йти непомітно, але я чула її кроки, їх викривав сніг, який тихенько потріскував під підошвами важких черевиків. Та я йшла далі, і, діставшись великого кам’яного моста, врешті-решт зупинилася. 

Я вдавала, що не бачу Бель, хоч вона стояла зовсім близько. Піднявши очі в небо, я зрозуміла, що не помилилася і прийшла вчасно. «Зірка падає!» — зазвучало відлуння в моїй голові. «Я хочу…».  

Вмить я відчула, що лежу на зледенілій землі. Бель підбігла до того місця, де раніше стояла я, але віднайшла в снігу лише нерухому пластмасову ляльку. 

— Бель, де ти блукала так пізно? — розлючено запитав Том. — А Софія? Чому її досі не має? Хіба вона була не с тобою? 

— Софія повернулася додому, — сказала у відповідь Бель, міцно притискуючи мене до грудей, і в її очах заблищали сльози. 

… 
Пройшло ще десять років. Бель разом зі знайомою прогулювалися в парку. А на вулиці вже царювала осінь. Стежка була всипана пожовклим листям, на небі виднілися останні пташині ключі, в повітрі витав прощальний запах літа. Я виглядала із сумки. 

— Навіщо ти постійно носиш її із собою? — подивившись пильно на мене, запитала подруга у Бель. 

— Вона дуже цінна для мене, — відмовила Бель. 

— Як давно ця лялька в тебе, а ти і досі зберігаєш її. Пора вже відпустити дитинство. 

— Твоя правда… 

Бель звернула увагу на дівчинку, що гуляла неподалік. Думаю, їй здалося, що вона дуже схожа на неї в дитинстві. Дівчинка підбігла ближче. 

— Зачекай! — вигукнула Бель, діставши мене з сумки. — Як тебе звуть? 

— Ембер. 

— Це тобі, Ембер, — віддаючи мене, мовила Бель. — Бережи її.

Дівчинка взяла мене і, з десяток разів подякувавши, попрямувала далі. 

— Ти ж сказала, що вона важлива для тебе. Так чому віддала? — з подивом запитала знайома. 

— Цій дівчинці вона потрібна більше, ніж мені, — усміхнувшись, сказала Бель. А потім, повернувши голову назад, тихо прошепотіла: «Бувай!» 

— Бувай! — голосно закричала я у відповідь, але вона не почула. 

Я все далі і далі віддалялася від Бель, і врешті-решт, вона зовсім зникла з моїх очей. Я вже не бачу її. Проте моє життя продовжується. Я буду жити, доки зі мною ця дівчинка, і доки в світі є діти, які вірять у неможливе, читаючи цю історію.