Дива трапляються

На ранок все було як і раніше. «Здається, ніякого дива не трапилося», — засмутилась я. Доки… доки не простягнула руку до вікна. 

Побачивши, що моя рука ожила, я так злякалася, що спробувала відштовхнутися від неї і впала на підлогу. «Боляче», — проскиглила і торкнулася пальцями своїх вуст. «Як це?» — не могла второпати правди. 
Я звелася і, повернувши голову вбік, помітила невеличке дзеркало, що стояло в кутку, та повільно підійшла до нього. У відображенні стояла русява дівчинка в блакитній сукні, яка дивилася на мене. 
З непідробною цікавістю я почала розглядати її. І тільки згодом усвідомивши, що це і є Я, побачила за вікном чиюсь тінь. 

Це прийшла власниця магазину. Не встигши нічого вигадати, я заховалася за шафою з іграшками. Я вирішила дочекатися слушного моменту, щоб втекти, бо більше не могла залишатися тут. І коли вона відвернулася, кинулась за двері. 

Я бігла так швидко, як вітер, на зустріч світові. Відчуття свободи запаморочило мені голову. Раптом я зупинилася і підняла очі догори: будинки-хмарочоси, мов справжні велетні, стояли непорушно; промінчики сонця ледве пробивалися поміж широких дахів, а небо… зовсім інше, коли ти вільний. 

Я затремтіла, коли хтось торкнувся мого плеча. Різко повернулася і легко видихнула, щойно зустрівшись поглядом із світловолосою дівчинкою, років десяти, яка дуже скидалася на мене, з милим кошеням на руках. 

— Привіт! — сказала вона усміхнено. — Я — Бель. А ти? 

— Привіт, Бель! Я — Софія. 

Побачивши, що я дивлюся на бідолашне звірятко, Бель підійшла трішки ближче і запитала: 

— Хочеш погладити його? До речі це… Ой, я навіть не вигадала йому ім’я. Я знайшла це кошеня неподалік, біля дороги. Мені стало його шкода і я вирішила, що можу забрати його із собою. Це — дівчинка. Вона красуня, чи не так? 

— Безумовно так, — відповіла я, провівши рукою по спині кошеняти. 

Воно було сіре-сіре, як попіл. 

— Попелюшка, — ледь чутно промовила я. 

— Попелюшка… — повторила Бель. — Мені подобається! Тож тепер ти зватимешся Попелюшкою, — звернулася вона до малечі і не очікувано зірвалась з місця. 

— Тато! — закричала Бель, і схопила мене за руку. — Це Софія і Попелюшка. Вони можуть піти з нами? 
Її нестримні очі розчулили батька. Подивившись на кошеня, він схвально кивнув, а потім перевівши погляд на мене, з подивом запитав: 

— Дитино, де твої батьки? 

Я ж у відповідь промовчала. Було б дуже безглуздо сказати, що мій дім — це фабрика іграшок, а я — Лялька, точніше ще вчора нею була.  

Чоловік, дещо провагавшись, мовив: 

— Ну, що ж, я — Том. 

Він протягнув мені руку і продовжив далі: 

— Ходімо додому! — на що я простягнула йому свою. 


Вдома у Бель мені жилося досить добре. Дні минали, а Том без перестану намагався знайти моїх рідних, хоч як це було неможливо. За цей короткий час ми з Бель встигли подружитися і стати, як говорять: «Не розлий вода!». 

В кінці-кінців батько Бель таки зневірився у пошуках. 

— Софія, ми можемо поговорити? — покликав він мене. 

Йому було важко розпочати розмову, та, напевне, батьківський обов’язок все-таки переміг. 

— Розкажи, де твій дім? Я розумію, ти дуже прив’язалася до нас, але тобі потрібно повернутися. Я впевнений, на тебе чекають. 

— Мені нема куди йти.  

Мої слова вразили його. Брови стрілися, а в зіницях промайнув біль. 

— Я нікому не потрібна. Дозвольте, мені залишитися тут, прошу! Нехай не як ваша донька, а як подруга для Бель. 

Після моєї відчайдушної промови Том квапливо присів навколішки і обійняв мене. 

— Я буду радий, якщо ти захочеш називати мене своїм татом, — лагідно відказав. 

І я міцно притиснулася до нього. Я відчула впевненість, наче крила за плечима розправились, бо в одну мить здобула сім’ю, яка захистить і зігріє, свою сім’ю! 

До нас приєдналась Бель. 

— Скоріш за мною, Софійко! 

— Йдіть, — дозволив Том. 

Ми прибігли на зелений луг, де стояла якась чудернацька залізна конструкція. 

— Що це? — з непорозумінням запитала я. 

— Ти ніколи не каталася на гойдалці? О, тобі сподобається. Сідай-но! Потрібно розкачуватися ногами, а я буду підштовхувати. 

Я міцно схопилася руками за гойдалку і почала відштовхуватися ногами, як сказала Бель.
 
— Це дійсно чудово! — вигукнула я. 

— А тепер трохи видихни, — засміялася Бель. 

І я повільно почала розтискати пальці… Здавалося: в мене справді виросли крила, адже я вдруге їх відчула. 

— Я хочу злетіти вище! — закричала щосили я, а подумки: «До неба». 

Гойдалка піднімала мене все вище і вище, проте всередині панував спокій, все як уві сні, де мої мрії вмить здійснилися.