Перша мрія, друге падіння

Тепер я знаходилася обабіч дороги, з ніг до голови вкрита багнюкою, що лишилася після останнього дощу. Повз мене з шаленою швидкістю проносилися колеса автомобілів, проходили люди настільки черстві і бездушні, що будь на моєму місці людина, вони так само пройшли б мимо, не помітивши її. Та в цю ж самотню мить хтось зупинився за крок від понівеченої мене. 

Це був невисокий на зріст худорлявий чоловік. Він обережно підняв мене і кінчиком сорочки витер моє обличчя від бруду. А далі сказав: «Візьму тебе для своєї донечки. Вона зрадіє такому подарунку». 

І я немовби знову ожила. Невже я помилилася? Виходить в світі є ще справжні люди, які не здатні пройти повз чужого нещастя, готові протягнути руку допомоги, люди з великої літери «Л». 

Чоловік поклав мене в сумку, що висіла в нього на плечі, і рушив далі своїм шляхом. Я не знала, куди він направляється і як довго буде йти. Це було зовсім неважливо для мене. «Я не сама!» — невпинно повторювала, щоб ненароком не забути.  

В сумці було дуже тепло, тому я швидко зігрілася і заснула. Коли ж прокинулася, чоловік стояв на місці і з кимось розмовляв. 

«Скільки часу пройшло?» — подумала я. І враз щось знайоме охопило мене. «Ця свіжість! Я відчувала її раніше». Мені хотілося побачити, що пробудило мої спогади, що змусило серце несамовито битися?.. 

Трохи згодом чоловік зняв з плеча сумку і поклав додолу, так здалося мені. Та коли він повністю розстібнув кишеню, в якій була я, вир емоцій закружляв у душі. 

«Це сон?» — з неймовірним подивом вигукнула я. «Неможливо!». 

Я широко відкрила очі, щоб зрозуміти, чи не привиділося мені, проте що б я не робила, ця картина не зникала. І вже не було ніяких сумнівів, що це насправді. 

«Море!» — закричала я. «Я повернулася!». Мені не вірилося в те, що моя мрія здійснилася, коли я так цього потребувала, коли бажала отримати щіпку щастя взамін пережитої муки. 

«Море!» — знову вигукнула ще голосніше. Я дотримала свою обіцянку. А потім прошепотіла ледь чутно: «Мені тепер нічого не страшно, бо ти зі мною». 

Я опинилася на палубі гігантського корабля, а навкруги розкинулося море. Корабель розсікав своїм гострим носом божевільні хвилі і мчав вперед. 

Вже була ніч, а на небі жодної хмаринки. Безхмарне зоряне небо віщувало хорошу дорогу. Я милувалася цією красою без слів. Вони були не потрібні. І так до самого ранку… 

Ледь-ледь почало світати, а корабель вже прибився до порту. Він завершив свій шлях. І це означало, що я знову маю попрощатися з морем. Але мені не було вже так сумно як тоді. Цього разу я впевнено говорила: «Бувай!». Я не буду жалкувати ні про що, адже моя перша заповітна мрія здійснилася! 

Поки мене переповнювали різні думки, той чоловік повернувся за мною. Він взяв свою сумку і ми продовжили наш шлях. 

З кожним кроком чоловік все дужче віддалявся від берега, а я до останньої хвилини не відводила очі, в яких віддзеркалювався блиск від хвиль, бо хотіла запам’ятати кожну дрібницю. І в останнє кинувши свій погляд на море, я щиро всміхнулася. Та усмішка не сходила  з мого обличчя, аж несподівано… Падіння! 

Я навіть не встигла зрозуміти, що трапилося, як вже лежала на землі. Пил, що враз здійнявся, затьмарив мій зір, але коли я все-таки протерла очі, то чоловік, який ніс мене, був вже далеко. 

Що відбулося? Здається, мене знову залишили. Він навіть не обернувся назад, а просто пішов собі далі, не зупиняючись. Проте мої відчуття зовсім не були схожі на ті, що раніше. Чомусь в душі було дуже легко і абсолютно байдуже. 

«Вдруге падати вже не боляче», — так я подумала. Але день швидко минув, а я так і зосталася тут. 

Ненароком із моїх очей почали котитися сльози. Я плакала від відчаю. Мені не хотілося опускати руки, та що я могла? 

«Я не прийму цього, ніколи!» — мої слова пролунали так гучно і виразно, що наполохали птахів, які ходили поряд, шукаючи щось попоїсти. А місяць, що вже відчув повну владу над небом, засвітився ясніше, немов говорячи: «Не здавайся! Я в тебе вірю».