Не проганяй!

Після нашої останньої неймовірної поїздки, здається, щось начебто змінилося. Ні, Діана так само піклується про мене і я знаю, що їй не байдужа. Вона й досі сидить зі мною годинами і розповідає цікаві історії, що траплялися з нею колись, ділиться зі мною своїми думками і почуттями, але вже рідше, не завжди вона знаходить час для цього, бо з кожним днем стає дорослішою. 

Її батьки все частіше говорять: «Досить гратися з ляльками! Зрозумій, ти вже не дитина!». І від їхніх слів мені стає дуже сумно, адже, якщо Діана подорослішає, то «Що буде зі мною?». Це питання, бувало, не виходило з голови і тривожило мене, але я раділа, що вона поряд, а тому вірила: «Все буде добре!».

Я завжди входила до їхніх планів. Та одного разу почула розмову, яка змусила мене зрозуміти, що я не більше, чим просто Лялька! 

Батьки Діани вирішили, що їхня донька вже надто доросла і не може більше бавитися іграшками. Так, тепер я виявилася зайвою. Та не дивлячись на те, що мене мали просто викинути, я боялась невідомості, яка чекала на мене, порожнечі і самотності, бо втрачала найближчу людину. 

Я сиділа і чекала. Ось-ось мали відкритися двері. І я так хотіла, щоб час довкола просто зупинився, щоб цього не трапилося, але… тут з’явилася Діана. Вона зайшла в кімнату і сіла поряд зі мною. Напевне, мені ще не було настільки боляче, так нестерпно боляче! 

Вона дивилася мені прямо в очі, а я безжально мовчала, та якби й могла говорити, то не сказала б, що прощаюсь, а так само, як і тоді, посміхалася б. 

Чисті і прозорі, зовсім невинні оченята, які ще не відчували біль від зради і обману, я не хотіла знищити їх довіру, розчарувати. І хоч я знала, що вчиняю правильно, проте боляче було так сильно, мов серце скували ланцюгами, забрали кисень — так важко стало дихати, навіть сльоза не втрималась і потекла, гарячий слід лишивши на моїй щоці. 

На щастя, Діана не помітила моїх сліз, а я заспокоїлась і змирилась, що світ несправедливий, що маю бути й я байдужою. 

В той момент я ненавиділа все довкола, ненавиділа кожну людину, яка, як і я, здатна зрадити чи завдати болю іншій людині, відняти чиїсь мрії без жодного жалю і співчуття. 

І я нарешті зрозуміла те відчуття, яке інколи спалахує в людських серцях. Ні, не любов. Це те, що вбиває, змінює і перетворює людей на безмовні тіні — чорні і похмурі. Сухі серця перестають битися як раніше, очі вже не блищать, а всередині з’являється пустка… Та не навіки. 

Я вірю, вони ще мають шанс «врятуватися», повернути маленьку частинку себе, навіть якщо лише єдина клітина їхньої душі вціліла — ще не все втрачено! Але повинен бути хтось, хто зможе нагадати їм: «Ти також був дитиною! Залиш для неї місце в грудях. Не проганяй!». 

Я знала свій фінал, однак мої неможливі мрії не покидали мене до кінця… 

Через годину я опинилася на смітнику. Я лежала просто неба серед купи мотлоху, де скрізь смерділо гниллям, а поруч зі мною лежали мертві щури, трупики яких щойно почали розкладатися. Я була на самій верхівці цієї величезної гори сміття. 

«Так принизливо!» — подумала я. Моє серце вже не боліло, здається, в ньому не зосталося нічого. Єдине, що я відчувала, це холод, який пронизував все тіло, пекельний холод… 

Раптово звідкись з’явився великий волохатий пес, слідом за яким прийшли й інші собаки: руда, яка не мала однієї лапи; маленька чорна, з відмороженими вухами і ще дві, про вигляд яких мені дуже важко згадувати.
 
Ці немічні створіння почали розгортати купу сміття, в якій знаходилася я. Вони хотіли дістатися до мене: собак вабила нова іграшка. І ось одна з них схопила мене за руку, наступна — за волосся, а третя почала роздирати мій одяг. 

І певно, я б змішалася з тим мотлохом, якби не здоровенна вантажівка, що вихром промчала повз і налякала їх. Собаки кинулися в різні боки, а я зосталася посеред вулиці одна, чекати смерті. 

Я не винила їх. Якби ж тільки голод змусив цих бідолах, так люто битися за здобич. Їхні долі скалічили люди, зробивши їх такими. Покинуті напризволяще, вони шукають у натовпі знайомі риси. 

А ви змогли б піти за тим, хто залишив вас ось так помирати, хто відвернув своє обличчя, коли ви благали про допомогу? Вони змогли б. Бо їхня безмежна вірність не дозволяє їм забути ті світлі миті, які загасили біль від кривди. Вони не знають слова «зрада».