Колір любові

Другою ж моєю подорожжю, а краще сказати поїздкою, була… Ні, не буду говорити. Ви самі здогадаєтеся. Проте не дивуйтеся сильно, спочатку дочитайте до кінця і зрозумієте, що так запам’яталося мені, що й досі перегортаю в пам’яті ці сторінки і розповідаю вам. 

«Канікули» — таке знайоме більшості слово. Кожен школяр чекає на них. Коли на Землю приходить спекотна пора року — літо — всі діти радіють. Адже вона приносить із собою не тільки запах квітів і гаряче усміхнене сонечко, вона дарує довгоочікуваний відпочинок. Канікули — це той час, коли діти забувають про підручники і домашні завдання. Тільки-но у школах пролунав останній дзвінок — і з усіх кутків чуються голосні вигуки: «Ура! Нарешті канікули!». 

На протязі цілого тижня Діана повторювала ці слова, що через деякий час я вже знала їх напам’ять і могла процитувати, не зробивши жодної паузи. 

І ось настав цей день. Всі метушилися. І Діана була як ніколи схвильована. Вона вдягла своє новеньке оранжеве платтячко, прикрашене білими ромашками, взула чорні, до блиску натерті туфельки, а потім взяла в руки великий букет квітів і почала весело кружляти й танцювати. Але відразу ж зупинилася, коли мама взяла її за руку і промовила: «Ми вже запізнюємося!». Діана лише встигла махнути мені рукою і сказати декілька слів перед тим, як зачинилися двері в кімнату: «Я невдовзі повернуся». 

Мене пройняла радість. Так бувало завжди, коли я бачила Діану щасливою. Бо що ж може бути краще ніж те, як бачиш рідну людину з широкою усмішкою на обличчі? Тоді серце заспокоюється, і на душі стає так добре, наче ти сам переживаєш усі ті відчуття. 

Я знала, що вона скоро повернеться, тому вперто чекала. А годинник невпинно відміряв секунди, а потім хвилини і так далі… 

Сонце піднялося високо в небо. Його проміння, проходячи крізь тонке скло вікна, обпікало моє обличчя і оголені руки. Вже був полудень. А я все ще чекала. Як зненацька… почула знайомий голос, що долинав з коридору. 

Діана стрімко забігла в кімнату, і міцно притиснувши мене до себе, голосно закричавши: «Канікули!» А потім посадила мене на ліжко і вже спокійно промовила: 

— Тепер я нарешті зможу з’їздити в гості до моєї бабусі. Ти зі мною, Софійко? 

Після її слів той сум, що таївся десь глибоко у мене в серці, поки я залишалася сама, безслідно зник. Я відчула себе потрібною. Ну знаєте, це відчуття, коли ти не самотній. 

«Так», — подумки відповіла я. А Діана, нібито почувши мої слова, продовжила: «Тоді збираймося! Бабуся, напевно, вже чекає на нас». 

На наступний день всі валізи були спаковані. Діана взяла з собою ціле море речей(а тепер я знаю значення цього солоного неосяжного слова): сукні, спіднички й майки, декілька капелюшків і рожеві окуляри, взяла й теплий одяг: кофтинку із смішним Мікі Маусом, штани і пару вовняних шкарпеток. Та якби не здалося це дивним і кумедним, моїх речей було набагато більше. 

Діана дуже хвилювалася за мене, щоб не було жарко чи навпаки холодно; «А якщо дощ?», «А якщо здійметься холодний вітер?», «Можливо ми будемо допомагати бабусі в городі». Для всього потрібен був правильний одяг. 

Однак мені було байдуже до того, у що я вдягнена. Головне, Діана турбується про мене, і цього достатньо. 
По дорозі Діана постійно дивилася у вікно і нетерпляче перепитувала тата: 

«А чи ми скоро приїдемо?». На що він відповідав: «Вже скоро». 

Інколи вона поверталася до мене і, ніби розраджуючи, говорила: «Зачекай. Залишилося ще зовсім трішки!». А потім додавала: «Тобі обов’язково сподобається у моєї бабусі. Вона дивовижна! І її сад… я повинна показати його тобі». 

Коли ми приїхали, на порозі будинку із кошиком ягід і фруктів у руках вже стояла усміхнена бабуся, голову якої покривав світлий платок. Вона знала про приїзд онучки і чекала на нас. 

Діана миттю вилетіла з машини і повисла у бабусі на шиї. Було видно, що вона дійсно дуже сильно любить її. 

— Рада бачити тебе, моя рідненька, — промовила бабуся. — Ти сумувала за мною? 

— Сильно-сильно, — тихенько сказала Діана, не поспішаючи втікати із обіймів. 

Бабуся засяяла ще більше. 

Сім’я — це справді дорогоцінна річ. Зараз дуже рідко діти їздять в гості до своїх бабусь і дідусів. Це стало не актуально. Комп’ютери — ось що цікаво теперішнім дітлахам. Але ми не задумуємося, що наші близькі чекають і сумують за нами. А потрібно так мало: приїхати хоча б на день, сказати теплі слова і обійняти. Здається, дуже просто, але це робить їх щасливими. 

Літо в тому році виявилося спекотним. Бабуся разом з Діаною майже щодня поралися в городі. А я сиділа і спостерігала за ними. Повз мене пролітали яскраві метелики, бджоли, які своїми розмовами порушували всю тишу довкола; і велетенські джмелі. «Як гарно на вулиці!» — міркувала я. «Все цвіте і переливається барвами, а де-не-де можна побачити вже майже стиглі вишні, які так і ваблять зірвати їх». 
«Ластівки низько літають, напевно буде дощ», — зауважила бабуся. 

І дійсно, того ж вечора здійнялася така буря, правильно говорять, що «дощ ллє як із відра». Небо було сіре-сіре, скрізь мигали блискавки і грім змушував тремтіти від страху. А дощова стіна не зникала. І тут Діана схопилася, наче згадала щось. Вона підбігла до бабусі: 

— Ходімо в сад! Я дуже хочу показати Софійці твої троянди. 

Бабуся погодилася, погладивши онучку по волоссю. 

Теплиця була прибудована до хати, тому нам би ніяк не вдалося намокнути. Бабуся повільно відчинила двері, і перше що я відчула — це дивний аромат, який був скрізь. 

Спочатку я заплющила очі, але згодом відкривши їх, була надзвичайно вражена. Сотні чи навіть більше прекрасних квіток простягалися на декілька десятків метрів. 

«Краса!» — зірвалося з моїх вуст. 

Там були і рожеві, і білі, і жовті, і в смужку, і навіть темні, схожі на ніч, та найбільше запали мені в душу червоні. Звабливі червоні троянди, я й досі пам’ятаю те відчуття, коли дивилася на них. Неперевершені, незбагненні, справжній витвір природи. 

— Софійко, вони чудові чи не так? — запитала Діана. Але я не могла віднайти потрібних слів, щоб відповісти. 

Саме з тих пір моїми улюбленими квітами стали червоні троянди — величні троянди «кольору любові». 

Через місяць ми повернулися з Діаною додому. І вона ще декілька тижнів невпинно розповідала батькам про своє перебування у бабусі, згадувала її смачні млинці і з захопленням говорила про страшний дощ, який «лив мов із відра». 

А я в цей час думала про ті троянди, що так сподобалися мені. Цей спогад зігрівав душу ще дуже довго, був моїм светром, адже у двері саме постукала осінь…