Привіт, Софійко!

Сонце швидко заховалося за горизонт і наступив вечір, який привів з собою ніч. Місячна ніч. Вона така ж як і попередні. І хоч на небі зірок так багато, що їх усі не перелічити — я знаю кожну, бо надто довго пробула тут.

Я люблю, коли настає ніч. В цей час небо найгарніше, бо всипане зірками, які, я чула, інколи падають. Щасливець — той, хто бачить падаючу зірку, адже він має можливість загадати одне єдине потаємне бажання, яке, без сумніву, здійсниться. Напевно, це незабутньо і чарівно, бо ж не кожному доля дає такий шанс — бачити, як плаче небо… 
Можливо, моя розповідь здається дещо сумною, але це не початок, і навіть не кінець. Моя пам'ять зберегла ще багато спогадів, які можуть змусити вас сміятись або плакати, хвилюватися та захоплюватися, мріяти і замислюватися над чимось, повірити у найкраще… 

16 квітня 1995 рік. Я повернулась в день свого народження, на декілька років назад з того моменту, коли почала розповідати. 
На той час, однією з найвідоміших фабрик по виробництву іграшок була фабрика під назвою «Мрія». І як не дивно, але іграшки, створені на цій фабриці, дійсно були незвичайними, вони надихали на мрії, дарували дітям радість. Серед них була і я. 
Взагалі то я дуже пишаюся, що саме «Мрію» називаю своїм домом, бо тут люди створювали дива і всім серцем любили своїх ляльок, тут я була по-справжньому щасливою! 

Я відкрила очі і якесь дивне сяйво спалахнуло навкруги. Це була перша хвилина, коли я побачила світ. Спочатку здавалося ніби все це лише дивний сон, марення: тисячі різноманітних ляльок та іграшок, і сотні людей; скрізь щось прекрасне і незвичайне, що привертає погляд, захоплює подих, і голоси, голоси, голоси. 
Я була зачарована і, можливо, трішки збентежена, але дуже радісна, бо була лише маленькою дитиною, такою крихітною і беззахисною, проте з нестримним полум’ям в очах, з невимовною жагою до пізнання, адже для мене все вперше. 

Кроки. Хтось підійшов до мене і взяв на руки. Це була жінка на ім’я Моллі.
 
— Яка гарненька крихітка, — промовила вона. І ці слова зазвучали так ніжно і лагідно, наче пісня. 

Завжди весела і надзвичайно проста, по-дитячому сором’язлива і відверта, справжня мрійниця. Вона дуже сильно любила всіх своїх ляльок і відносилася до них як до дітей. Можливо тому, що не мала власної сім’ї, Моллі віддавала все тепло, любов і турботу нам. Щира, добра, віддана своїй справі — дарувати усмішки і радість — я запам’ятала саме такою свою Маму. 

Я прожила на фабриці лише горстку днів, та для мене це була ціла вічність. Тут я була малою і безтурботною дитиною. А дитинство — це пора, коли ти не відчуваєш болю і страждань, і радієш усьому, що відбувається навколо тебе. Дорослим бути набагато важче… 

Я прокинулася від якогось шуму. Навколо всі метушилися і я не розуміла, що відбувається. Через мить на мене почали приміряти різні сукні і взуття, зробили гарну зачіску. І мені це подобалося! 
Зовсім поряд я побачила коробку, прикрашену святковою стрічкою і великим червоним бантом. Але чи могла тоді уявити, що це означає для мене? Ні. Я навіть не думала ні про що погане, а лише з захопленням спостерігала. 

Аж раптом підійшла Моллі і, огорнувши моє тіло шершавими материнськими долонями, звернулася до мене: 
— Сподіваюся, дівчинка полюбить тебе так само, як я.  

А після поклала мене у коробку та закрила кришку — і враз стало темно. Наче сонце зникло з чистого неба і настала ніч, страшна і сувора: без зірок, без місяця. 

Це дуже налякало мене. Я гадала, що це тільки сон, напевно, найстрашніший у моєму житті. Вірила, що про мене не забули, і чекала. Однак страх не минав, не давав спокою, а серце билося так відчайдушно, немов з останніх сил. 

Коробка сильно тряслася, а я перекочувалася з боку на бік, неприємно вдаряючись ліктями об її стінки. Та коли темрява вже майже припинила лякати — сталося неочікуване. 

Світло! Воно нестримним потоком розсіялося довкола. Мої очі знову побачили світ. 

Кришка стрімко злетіла, і я угледіла перед собою маленьку дівчинку, яка, подивившись на мене, усміхнулася. Вона дістала мене крихітними рученятами і голосно вигукнула: 

— Дякую, мамо! Дякую, тато! Це чудовий подарунок. Вона дивовижна! 

А потім, пильно глянувши на мене, сказала: 

— Привіт, Софійко! Тепер це твоє ім’я. 

Весь вечір дівчинка не випускала мене з рук, ні на мить не залишала мене саму. Її теплий погляд назавжди залишився у моїй пам’яті, у моєму серці. 

Її звали Діана. Вона була неймовірною. Завжди піклувалась про мене і любила найбільше з-поміж усіх своїх ляльок. Я була для неї меншою сестричкою. І хоч вона розуміла, що Софія — лише лялька, і це всього-на-всього дитяча гра, та для мене все було реальністю. 

Діана говорила мені «Доброго ранку», тільки прокинувшись, а перед сном не забувала сказати «На добраніч». Часто розповідала чудові казки, залишала для мене смачні цукерки, хоч знала, що я не зможу їх з’їсти, та святкувала мої Дні народження, була моєю сім’єю… 

А скільки дивовижних місць ми відвідали разом, скільки прекрасного я побачила! Я обов’язково маю розповісти вам про це.