Лялька .Karina Bondarenko.
Пролог
Останнім часом люди почали забувати про існування чудес на Землі. Вони уже не вірять у казки, не помічають, як багато дивовижного і незвичайного трапляється зовсім поруч, перед їхніми очима, на відстані витягнутої руки. Все тому, що кожен день ні чим не відрізняється від попереднього, навкруги лиш сірі будні, наче сіті, які захоплюють людей у цей вир життя, сповнений затуманеними постатями перехожих, сумними обличчями: без усмішки, без радості, застиглими у цьому образі; і навіть сонце разом з небом сумують, бо уже не бачать людських поглядів, не надихають на мрії, вони стали такими звичайними, непотрібними, непомітними…
А я сиджу на прилавку, споглядаючи цю похмуру картину, та як би не було мені сумно, усміхаюся, бо на моєму обличчі художник намалював вічну усмішку. Я — Лялька!
Мене звуть Софія. Ймовірно, вам здасться це неможливим, але незважаючи на мою нерухомість, мертвий вигляд, я — жива! Та на жаль цього ніхто не може побачити.
Я б хотіла закричати, щоб почути свій голос, та уста мовчать, помахати рукою якійсь дівчинці чи хлопчику, але тіло заніміло, підняти голову і дивитися на небо довго-довго, примруживши очі, засліплені яскравим сонячним промінням, але не можу… Я мрію розбити скло і втекти, здобути волю, стати справжньою — непідробною, бути собою… І я чекаю. Я знаю, що дива є. Я вірю!..
#3074 в Різне
#624 в Дитяча література
#2929 в Сучасна проза
Відредаговано: 19.06.2022
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
