Розділ 16. Похований оберіг

Ранок почався, як завжди, ніби хтось увімкнув повтор сценарію.

Марина приготувала сніданок, провела чоловіка, змінила доньці простирадла, що знову були всі в крові від розчісування.

Потім пішла в сад: до виснаження прала білизну, вивішувала її у дворі. Підрізала сухі гілки. Робота не закінчувалася.

Все буденно, але щось у повітрі було не так. Тиша здавалася чужою, настороженою.

Марина тривожно поглядала на будинок, ніби хтось постійно спостерігав зсередини. Тінь, наче доказ, промайнула у вікні, і Марина здригнулася. Серце забилося, подих збився.

Вона різко обернулася, у городі стояло опудало, одягнене чоловіком у стару сорочку та капелюх. І раптом страх змінився гнівом. Вона підскочила до нього, почала люто бити, зганяючи на ньому всю свою поховану злість, ніби це не ганчірка, а жива людина.

У голові миготіло: «Ти все зіпсував, ти все зробив не так…»

Коли сили вичерпалися, вона просто беземоційно стояла й дивилася на зім'яту фігуру в полі.

Потім помітила молодого садівника, того самого, що допомагав по господарству нещодавно. Він енергійно йшов повз, наспівуючи щось собі під ніс, не дивлячись у її бік. Марина окликнула його, повеселішавши, і почала поправляти розпатлане волосся.

Він неохоче попрямував до неї ходою пихатого кота. Марина посміхалася, не приховуючи своєї радості. Вона жадібно ловила його погляд, який не затримувався. Її голос тремтів, як листок на вітрі. Розмова спочатку була порожньою, незручною. Вона весь час заїкалася від змішаних емоцій. Потім Марина, набравшись сміливості, раптом прямо запитала, чи не хоче він чаю, вимучено підморгнувши йому. Вийшло криво, бо всередині було багато болю, який вона втомилася носити.

Він подивився на неї, примружившись, ніби вона вже давно була для нього прочитаною книгою з усіх боків. І відразу перейшов до справи, демонстративно випрямившись, як пихатий індик.

— А чого конкретно ви від мене хочете, Марино? Я, взагалі-то, поспішаю.

Марина злякано завмерла, відчувши холод, потім нервово розсміялася, занадто голосно, майже істерично.

— Хочу щастя, — сказала вона правду. — Хоч краплину. Яку ти мені тоді давав. — Вона все сильніше наступала на свою гідність, розчавлюючи останні межі честі.

Він самовдоволено посміхнувся, дістав сигарету й закурив, щоб продовжити смак свої переваги. З задоволенням затягнувся, випускаючи кільця диму прямо в обличчя Марині, погляд потемнів. Вона не відвернулася.

— У вас є гроші? — запитав діловито. — Адже я не за просто так працюю.

Вона зблідла, ніби від ляпасу, але швидко проковтнула підступивший ком, боячись, що втратить бажаного хлопця.

— Чоловік урізав усе… Усе йде на лікування доньки… Я думала… — вона запнулася, — я думала, що, між нами, щось було справжнє.

Він зло посміявся їй прямо в обличчя, розтягнувшись широкою посмішкою.

— Звичайно, було, — сказав він. — Поки було вигідно обом.

Марина не витримала, і накопичені емоції хлинули. Вона судорожно хапала його за руки, намагалася обійняти, але він відсахнувся з огидою. Вона почала жалібно благати. Впала на землю, до його ніг, і почала повзти по землі, чіпляючись за його ноги, як потопаюча.

Микола відступив назад і голосно вилаявся. Струсив її з себе. Плюнув убік поруч із нею, ставлячи мовчазну крапку, і пішов, не озирнувшись.

Марина довго сиділа на землі, вся в бруді й сльозах. Вона втратила останнє джерело довгоочікуваної радості, вона більше не бачила сенсу життя.

Вона більше нічого не хотіла, сиділа на мокрій землі безпорадно і дивилася в порожнечу.

Потім з-за будинку вибігла чужа чорна кішка. Маленька, з блискучими очима, вона жалібно нявкала і терлася об коліна. Марина виринула з виру і підняла її, притиснула до грудей. Кішка муркотіла, і це муркотіння здавалося пульсом живого тепла, якого так бракувало Марині зараз.

Вона раптом згадала колискову, ту, що співала під час вагітності, але після народження Серафими — ніколи більше. Почала наспівувати її тихо, розгойдуючись у сторони, гладила кішку, ніби вкладала дитину спати. Голос тремтів від холоду і від хвилі емоцій. Але чим довше вона співала, тим сильніше провалювалася в чорну воронку всередині себе.

Пісня тягнулася, світ ніби поступово розчинявся навколо, і вона не помітила, як Серафима підбігла.

— Мамо, прокинься! Мамо, ти де?! — дівчинка перелякано трясла її за плечі.

Марина неохоче обернулася повільно, наче уві сні, і, побачивши дочку, просичала крізь зуби.

— Це ти у всьому винна… — прошепотіла вона з ненавистю, що нахлинула. — У мене немає щастя через тебе. Ти все зруйнувала.

— Мамо, — Серафима відступила назад, злякавшись, — я просто хотіла допомогти… Подивись, що у тебе в руках… Вони в землі.

Марина подивилася вниз, на руки. І крик, що рвався з грудей, вирвав із заціпеніння все навколо. На її колінах виявилася не кішка. Три мертві ворони, обліплені землею та черв’яками. Руки повністю в бруді та крові. Вона не відчувала, як роздерла руки до крові, коли рила землю.

Марина залазила пальцями в нутро птахів, гладила їх, ніби це жива істота. Вона реально бачила маленького беззахисного котика, який потребував її ласки.

Марина злякано закричала, відкинула їх геть. В очах стало темніти й двоїтися. Усвідомлення ситуації обрушилося, не питаючи дозволу.

Спалахами пробігали картини: як вона, після відходу хлопця, впала на землю, ридаючи, як люто почала розкопувати те місце, де чоловік поховав птахів, що розбилися напередодні об вікно Серафіми. Вона діставала їх із землі, як божевільна, притискала до себе, думаючи, що це кошеня.

Різкий запах гнилі вдарив у ніс, її знудило. Вона впала, кашляючи й плачучи, у власну блювоту, а потім раптом підняла голову до неба й закричала.

— За що?! За що мені все це?! Я ж нічого поганого нікому не зробила.

Серафима підбігла, щоб втішити й допомогти встати, але мати в розпачі відштовхнула її так різко, що дівчинка впала й, скрикнувши, помчала до будинку. Сховалася під ковдрою, тремтячи від нерозуміння й образи.