Розділ 15. Передвістя

Ранок був важким, сірим, наче вчорашній дим від багаття. Небо висіло низько, і навіть повітря здавалося вологим, ніби ним нещодавно омивали землю. Будинок дихав затхлою гниллю, яку неможливо було приховати.

Першим це помітив батько.

Сергій вийшов на ганок, запалив сигарету.

Вночі він майже не спав, снилися уривки, тіні, ніби хтось кликав його по імені з-під підлоги. Прокинувся в поту, з гіркотою в роті. Курив одну за одною, пив, і все без смаку. Алкоголь ніби став водою, він це давно зрозумів, але тіло валило хворобою і слабкістю. Ні бажань, ні вогню, ніби й він сам уже вигорів зсередини.

Він поспішно вийшов у спортивних штанях і гумових чоботях. Хотів швидше вдихнути в легені дим тютюну, це єдине, що він ще відчував і що реально допомагало відволіктися. Повітря було вологим, холодним. Земля після нічного дощу, м'яка, важка, ноги занурювалися в земляну кашу.

Над дахами висіло низьке осіннє небо, як сіре простирадло.

Сергій йшов повільно по двору, вдихаючи холодне повітря, і раптом почув тихий шелест біля стіни, за будинком, там, де вікно Серафими.

Він затягнувся глибше сигаретою, яку тримав у зубах. Пішов туди, вдихаючи дим, і зупинився здивовано.

На землі, прямо під вікнами другого поверху, серед мокрого листя та бруду, лежали мокрі нерухомі птахи. Чорні, переламані, з блискучим від вологи пір’ям. Десятки, може, більше. Крила розкинуті, пір’я склеєні кров’ю.

Деякі вже кишіли личинками, черв’яки ворушилися прямо під шкірою, виповзали з очниць. Запах стояв густий, солодкуватий, мертвечина і гниль.

Сергій присів, дивлячись на цей хаос. Птахи мертві, але ніби ще живуть. В очах застигло щось тривожне, недолетіле. Вітер ворушив їхнє пір’я, і здавалося, вони дихають. На землі лежать крила, пір’я, клапті плоті і прямо над ними вікно Серафими.

Він підвів погляд вгору. Центр вікна в розводах, наче від ударів, ніби хтось бився об скло знову і знову. Тільки тут. Жодне інше вікно в будинку не зачеплено

Земля під вікном вкрита засохлою кров’ю, ніби хтось проливав її не раз.

Він вилаявся, тихо, хрипло. Почухав потилицю, думаючи, що робити з цим усім.

Не розумів: чому саме це вікно? Чому птахи билися тут, а не в іншому місці?

Він не розумів, як таке можливо. Коли? Чому ніхто не сказав? Як він, господар будинку, міг цього не помітити?

Зціпив зуби, злість стиснула груди. Вирішив: винні дружина і дочка.

Він на роботі вичавлює з себе все, а вони вдома, повинні стежити.

«Ганьба! Сусіди побачать!» — кричало всередині голосом начальника. Йому було огидно бачити, що все пущено на самоплив.

Сергій різко озирнувся, і серце пронизало дивне відчуття, ніби за ним хтось спостерігає зсередини будинку.

Але тут же відігнав цю думку, струсив попіл і закрив ніс рукавом, щоб не знудило. Запах був огидний.

Сигарета в зубах тремтіла. Він викурив одну, потім другу, але запах не зникав.

Падальники вже прилетіли, сірі, нахабні, рвали мертвих на шматки, жерли плоть прямо біля його ніг. Такого він ніколи не бачив. Скоро тут зберуться всі падальщики з усіх вулиць. Такої уваги йому не потрібно.

— Господи… — видихнув він, — як можна було не відчути?!

Він сплюнув, відігнав їх стусаном, взяв лопату, що стояла біля сараю, і почав копати.

Земля важка, мокра. Кожен помах — як удари по власній голові.

Копав довго, до поту, поки не вирив яму по коліно. Чоботи в’язли, бруд хлюпав, земля тягнула вниз, як болото. Яма вийшла глибокою, ніби для поховання.

Птахів довелося брати за крила, голими руками. Пір'я липнуло до долонь, і від запаху нудило.

Він закопував їх, бурчачи крізь зуби, ніби це все чийсь проклятий спектакль. Коли закінчив, перехрестився і тихо сказав.

— Ось вам і перегній готовий, — пробурмотів він. — Навесні хоч земля родючішою буде.

Закінчивши, він випростався, подивився на будинок. На душі все одно було неспокійно.

Щось було не так. Він не міг зрозуміти, коли все це сталося і як, живучи тут, він нічого не помітив. Пахло кров’ю і залізом. Він стояв, курив над ямою, поки не вивітрився весь дим.

Мовчки витер руки об штани й пішов у дім, не знімаючи чобіт. Чоботи залишили брудний слід прямо коридором до спальні, запах в’ївся в стіни.

Він розчинив двері ногою до спальні, де спала дружина, і голосно, як на роботі, хрипло вилаявся й скомандував.

— Вставай! Швидко. До світанку, щоб вікно було вимите. Птахів я закопав на перегній.

Досить розліжуватися! Чого чекаєш? Щоб сусіди побачили?

І щоб сніданок швидко на стіл поставила. Мені на роботу через годину, тормозок не забудь.

Марина підскочила, бліда, розгублена, очі блищать, руки тремтять. Її погляд метався по кімнаті винувато, ніби шукав порятунку.

Вона кивала, не сперечалася.

— Вікно у Серафими в крові, — продовжував він кричати. — Чому допустила? Що, господине, ніс не чує?

Все гниє, сморід стоїть, а тобі хоч би що!

Сергій кричав, не дивлячись на неї, говорив, що будинок заріс, що соромно, що сморід на весь двір.

Марина не виправдовувалася, тільки мовчала, дивлячись у підлогу.

Він вийшов, голосно грюкнувши дверима.

Марина залишилася стояти, притискаючи до грудей улюблений халат, якого чоловік так і не помітив.

Слова чоловіка гриміли в голові, наче удари. Вона не чула сенсу, лише звук і його агресивну жестикуляцію. «Він правий, я недогледіла.»

І раптом вона знову вловила запах. Знову цей запах гнилі. Сильніший, ніж раніше. Гниле м'ясо, прогіркле, важке. Але ж вона відчувала його давно. Місяцями. З дому, з себе, з повітря. Звикла.

«Він відчуває… Він знає…» — промайнуло в голові, і тривога накрила сильніше, тремтіння стрясало тіло.

Вона кинулася у ванну, зігнулася над раковиною, її вирвало. Слиз, зелений, гіркий. Руки тремтять, серце шалено калатає.

«Може, це не шлунок, а дім вивертає мене. Може, він вириває мою брехню назовні». — подивилася вона на своє відображення і погляд провалився в порожнечу.