Розділ 14. Близнюк

Будинок жив своїм життям. Він був голодний.

Коли Сергій спустився до підвалу й залишив там частину себе, стіни ввібрали його кров, наче губка.

Коли Марина перев’язувала порізаний палець і ховала в голові чужі думки, будинок ввібрав і це.

І все це не зникло безслідно. Тільки мешканці будинку робили вигляд, що нічого не відбувається.

Тріск дерева вночі став глухішим, важчим. Шепоти з підвалу тягнулися липкою тінню, ніби хтось видихав слова прямо в щілини підлоги.

Серафима прокидалася в холодному поту. Здавалося, хтось стоїть поруч і дихає їй у потилицю.

Сни з черв'яками поверталися, тепер яскравіші, ближчі до шкіри.

Прокидаючись, вона бачила, що вся шкіра подряпана до червоних смуг, ніби вночі працювали не її руки, а чужі величезні пазурі.

Серафима почала часто чути, як батьки сваряться, навіть коли вони намагалися шепотіти.

Її слух вловлював злість крізь стіни, і вона відчувала її на собі, як важкі пальці, що тиснуть на плечі.

У такі хвилини лялька з мішковини ставала єдиною, хто слухав мовчки і підтримував.

Серафима прийняла її.

«Ти ж не залишиш мене?» — шепотіла дівчинка, притискаючи ляльку до грудей, ніби та може зникнути в будь-яку мить.

Серафима сідала поруч із нею біля вікна і дивилася, як над будинком кружляють ворони.

Будинок ламав дорослих.

Але дітей обирав.

Вранці на дзеркалі у ванній проступив напис, ніби вишкрябаний нігтями.

«Почуйте її.»

— Це ти! — істерично кричала Марина, розмахуючи руками. — Ти написала!

— Я навіть не заходила туди… — дівчинка схлипувала від образи.

Світло у ванній почало блимати. Дзеркало тремтіло, ніби поруч проїжджає довгий потяг.

У відображенні мати побачила двох дітей поруч із собою, свою дочку й ще одну, наче тінь, з очима, сповненими мороку.

Марина різко відсахнулася, упустивши зубну щітку. В очах потемніло. Вона встигає вхопитися за раковину, щоб не впасти.

Сергій вривається на крик, але тут же спотикається. Лялька без очей лежить посеред коридору. «Адже ми її викинули».

Він злобно штовхає ляльку ногою, ніби проганяє щось заразне.

Потім допомагає дружині дійти до кухні.

Вони більше не говорять про те, що сталося вранці, просто мовчки відмахуються від того, що бачили.

— У мене нервове виснаження, — шепоче Марина, зав'язуючи рушник на голові. — Це просто стрес.

— Будинок старий, — бурчить Сергій. — Протяги, глюки. Все логічно.

Але в глибині дзеркала щось повільно вже стирає залишений напис.

І на мить здається, що не кігтями, а людською рукою.

Вечір. Важке повітря в будинку тиснуло на стіни. Серафима сиділа на підлозі у своїй кімнаті, тремтячими руками притискаючи ляльку. Вона знайшла її знову прямо на подушці, немов хтось акуратно поклав її туди.

Серафима тримала ляльку біля себе. Так їй було легше, бо повернувся сильний страх темряви, і вона бачила тіні, які її сильно лякали. Тепер вона не викидала її, а навпаки, носила в руках, ховала під подушкою, брала на кухню. І лялька більше не зникала.

Але саме з цього моменту все стало ще гірше. Одного разу все зіпсувалося.

Мати знову люто мила кухню. Змивала невидимі плями, терла ганчіркою до скрипу, але запах м’яса, що розкладається, нікуди не зникав. Здавалося, він розповзався по дому, вбирався у стіни, у волосся, у шкіру.

Щоб заглушити його й відволіктися, Марина поставила у вітальні магнітофон і ввімкнула свою улюблену касету з голосом Буланової.

Раптом знову помітила ляльку на підвіконні. Марина здригнулася, упустила ганчірку, почала озиратися навколо, наче загнана тваринка.

«Цього тут не повинно бути… значить, донька принесла», — шепотіла собі заспокійливо. Але в глибині очей миготіли паніка й жах.

Сергій, приходячи додому п’яним, бачив ляльку з мішковини на кухонному столі, де він щойно сідав їсти. Він розлючено кидав ляльку в темний кут коридору, лаючись про себе. Але вранці знаходив її сидячою на стільці, прямо навпроти себе. Злість блискавично охоплювала його, руки тремтіли від люті, він стискав кулаки, щоб загасити спалах гніву.

— Ти знущаєшся, так? — гарчав він на Серафиму, а та притискала іграшку міцніше до грудей і мовчала.

Кожен дорослий у будинку вважав, що саме дівчинка тягає ляльку по дому і навмисно грається з ними. Але вголос про це ніхто не говорив: звинувачення застрягало в горлі, як кістка. Адже тоді доведеться розкрити таємницю минулого, а цього ніхто не хотів. І тоді в будинку почала зростати напруга. Вона пахла вогкістю і злістю.

Серафима обережно зайшла до великої кімнати, притискаючи до грудей ляльку, наче оберіг. У руках у неї була її касета, подарунок батьків, казка, яку вона знову хотіла послухати перед сном. Дівчинка витягла з магнітофона мамину касету і, намагаючись не впустити, поклала її поруч. Але коли вставляла свою, то стрічка зачепилася.

Дівчинка поспішила виправити, повернувши касету іншою стороною. Тонка, чорна, блискуча стрічка витягнулася назовні і змійкою посипалася на килим.

Серафима ахнула, нахилилася до касети і намагалася повернути її назад. Знайшла олівець на тумбочці, наділа його на касетну котушку, закрутила поспішно, майже зі сльозами. Але стрічка тільки ще більше заплутувалася, лягала криво, і тепер її шматки стирчали назовні, як розірвані жили.

— Будь ласка… будь ласка… — шепотіла вона, поспішаючи, щоб мати не побачила, яка поралася на кухні.

Олівець затремтів у руках, зісковзнув і покотився під диван. Дівчинка схлипнула. З-під руки випала лялька, глухо вдарилася об килим і завмерла поруч із чорною стрічкою, ніби вляглася на неї.

У цей момент до кімнати увійшли батьки. Мати, з мокрими від хлорки пальцями, завмерла біля дверей. Батько з червоними очима, що пахнув спиртом, зупинився за її плечем, роздратовано застібаючи сорочку. Їхні погляди одночасно впали на заплутану касету, на стрічку, розсипану по підлозі, і на ляльку, що лежала поруч. Побачивши ляльку і зіпсовану касету, мати гнівно почала нападати на дитину.