Розділ 12. Гниття

Вночі температура різко впала. Будинок наповнився холодом, ніби в ньому відчинилися всі вікна, хоча Марина чітко пам’ятала, що все закривала власноруч перед сном. На підвіконні знову лежали чорні воронячі пір’їни. Важкі, вони пронизували погляд, немов їх підклали навмисно. Марина дивилася на них, і в грудях наростала глуха тривога. Подивилася у вікно й побачила сліди пташиної бійки, клапті валялися на землі. Вона з полегшенням зітхнула від побаченого, бо думки відійшли на другий план.

«Просто птахи щось не поділили і вітер заніс у дім», — заспокоїла себе вона і зайнялася своїми справами.

Марина приготувала собі чашку кави в тиші, викурила сигарету, потім ще одну. Вона відчинила ширше вікно, щоб впустити свіже ранкове повітря. Закуталася в теплу кофту ще щільніше. Скло запотіло від її дихання. Марина намалювала сердечко, як у дитинстві, на запотілому склі, але краще не стало.

Чоловік так і не повернувся, телефон мовчав. І ранок здавався чужим, натягнутим, як струна.

Серафима сиділа за столом мовчки, колупаючи виделкою хлібну м'якушку. Дівчинка дивилася повз матір, у простір, ніби там, за її плечем, йшло життя, якого дорослі не помічали.

Сьогодні їй наснився моторошний сон, про який вона не хотіла розповідати.

Уві сні, спочатку, вона чула кроки, важкі й синхронні, як маршируюча армія.

Потім перед її очима — величезний зал, кам’яні стіни, залізні двері. У центрі — арена, коло з піску, усіяне плямами крові.

Діти різного віку стоять рядами, в однакових сірих костюмах. На їхніх шиях були клейма. Викарбуваний герб, немов обпалений вогнем.

Вона побачила себе серед них, але старшою, років десяти.

І поруч її двійник, така сама, як вона.

Голос зверху прогримів.

— Один виживе. Почати.

Діти різко кидаються один на одного і починають боротися, але це не гра. Крики, удари, пил.

Серафима відчувала дикий біль, ніби й сама брала участь, хоча стояла осторонь як спостерігач.

А потім побачила дивне: дівчинка-двійник штовхає її в яму, де кишать черв'яки.

Світ розривається, і вона виринає з болем. Серафима прокидається з диким криком, і на її шиї наступного ранку з’являється легке почервоніння, як слід від клейма, як у тому сні. Дівчинка щільніше закуталася в кофту, щоб батьки не побачили, інакше будуть кричати на неї, як завжди.

Сергій з'явився ближче до обіду вдома, пом'ятий, з червоними очима, і від нього тягнуло перегаром, хоча він, як і раніше, не відчував хмілю, як раніше. Зняв куртку і грубо кинув її на стілець. Не дивлячись на Марину, буркнув втомлено.

— Забув подзвонити, закрутився.

Робота до ночі, розумієш?

Задовбали вже з цими навантаженнями. Керівництво уперлося: поки не закінчимо плани, ні кроку додому.

Похолодало до ранку, ну… випили з хлопцями, щоб не замерзнути. А ти що думала? — виправдовувався ніби на килимі, а потім перейшов у наступ.

Він дістав із внутрішньої кишені конверт і ніби кидаючи їй кістку, шльопнув його на стіл.

— Ось, частину авансу видали. Гроші додому приніс. Замість того щоб очі так витріщати, могла б і спасибі сказати! На мені все тримається, зрозуміла?

— Тебе знову вдома всю ніч не було. — тихо сказала вона, бліда, як полотно, з опухлими очима.

— Ну вибач, що я гроші додому тягну! Хотів би я на твоє обличчя подивитися, якби я прийшов без авансу! Краще б спасибі сказала. — Він активніше стискав її, щоб збити з пантелику.

Марина нервово проковтнула слова, що застрягли в горлі, і лише кивнула, погоджуючись. Він пішов у ванну, шумно плескаючись і лаючись напівголосно, потім крикнув з-за дверей:

— Збери мені їжу на роботу і щось на стіл! Я швидко перекушу і знову на об’єкт. Час — гроші. Сама розумієш!

Коли він повернувся на кухню, свіжий на вигляд, але з тим самим їдким запахом перегару, Марина вже накрила йому стіл. Він їв жадібно і грубо, не піднімаючи на неї очей. Вона ж, приховуючи образу, мовчки подавала тарілки, намагаючись обслужити, як належить.

Серафима сиділа на сходах, сховавшись за поручнями, і бачила все.

Як батько жадібно їв, хлюпаючи супом, як мати вправно підсовувала йому чисту ложку, як підтирала зі столу крихти, ніби все це їхнє звичне життя.

Але в цій мовчазній сцені дитина вловила більше, ніж будь-який дорослий.

Вона знала: батько бреше. Знала по його важких очах, по огидному перегарі, що витав у повітрі, по виснажливій втомі на маминому обличчі.

Мати мовчала і посміхалася, але посмішка ця була дерев’яна, механічна, немов приклеєна.

І Серафима раптом зрозуміла, що дорослі в їхньому домі живуть так само, як і сам дім: скриплять, тримаються з останніх сил, а всередині — порожнеча й тріщини.

Вона притиснула долоні до колін і завмерла, щоб не видати себе. Її дитяче серце билося голосно, ніби теж хотіло сказати: «Я бачу вас. Я все розумію».

Раптом за вікном пролунав глухий скрип, старе дерево, що впало, зашелестіло під ранковим вітром, і всі мимоволі обернулися.

Марина, ловлячи момент, зважилася розповісти.

— Вчора ввечері воно розкололося, ледь не придавило мене… — голос затремтів жалісно, вона шукала в його обличчі підтримку, хоча б одне тепле слово.

Сергій, втомлений, з червоними очима, лише демонстративно закотив їх до стелі.

— Ну звичайно. Тепер ще й це. Роботи й так по вуха, а тепер дерево пиляти, дрова складати. Ні виспатися, ні віддихатися…

Він відсунув тарілку, втративши апетит, суп так і залишився недоїденим. Встав, роздратовано поправив ремінь і попрямував до виходу. По дорозі засунув у зуби сигарету, клацнув запальничкою прямо у дверях.

Уже на порозі помітив Серафиму, що зачаїлася на сходах. І, немов надівши іншу маску, махнув їй рукою привітно, майже ласкаво, ніби завжди був добрим, турботливим батьком.

— Бувай, донечко. Увечері побачимося.

І пішов, залишивши після себе запах тютюну і важку тишу.