Розділ 11. Злам

Будинок знову сяяв. Марина немов розправила крила: скатертини випрасувані, підлоги блищать, пироги пахнуть корицею та яблуками. Сусіди, заходячи в гості, хвалили.

— Маринка, ти ніби заново розквітла! Оце господиня! — і йшли з повними руками подарунків. Вона тільки червоніла, сміючись у відповідь і старанно витирала руки об фартух. Марина приймала їхні посмішки і слова, немов доказ: життя нарешті налагодилося.

Всередині ж Марина знала правду: цей вогонь не від печі. Він від того, хто дивився на неї іншими очима пристрасті. Щоранку, поправляючи волосся, вона шепотіла собі: «Я потрібна. Я жива».

Вина тут же піднімалася, як гіркота в бочці меду, але солодкий жар був сильнішим. І вона місила тісто ще довше, полірувала до блиску кожен кут, ніби відмиваючи не будинок, а саму душу.

Сергій у цей час затримувався на роботі допізна. Його тягнуло не додому, а до Людочки, секретарки з гучним сміхом і м’якими руками. Він пив дедалі частіше і дедалі важче переносив ранок. Запах перегару в'їдався в одяг, руки тремтіли, немов від внутрішнього холоду. Іноді він ловив своє відображення в дзеркалі й не впізнавав обличчя: сіре, чуже.

Марині він приносив дрібнички для домашнього господарства: набір рушників, баночку рідкісного варення. Вона кивала, не задаючи питань. А він з полегшенням зітхав: «Спрацювало».

Кожна пожертва була відкупом, латкою за тишу.

Між ними оселилася рівна, соціальна посмішка. Вони сиділи поруч за столом, чужі, але ввічливі. Слова стали рідкісними, зате пирогів ставало дедалі більше. І тільки Серафима бачила, що в цій тиші ховається щось чуже.

Їй здавалося: коли мама посміхається, лампочка в передпокої блимає. Коли батько кладе на стіл черговий «подарунок», тріщина в кутку стає ширшою. Будинок ніби дихав їхніми таємницями і насичувався ними.

Спочатку це виглядало як свято. Марина літала по кухні, смажила чергову птицю. Золота скоринка гуся тріщала в духовці. Запах часнику і розмарину тягнувся по всьому будинку. Стіл ломився від страв: салати, пироги, компот у скляному глечику.

Сергій повернувся пізніше, ніж зазвичай, від нього тхнуло алкоголем, але він тримався прямо, ніби хотів довести: все під контролем. Кинув на стіл згорток. Нова хустка для Марини.

— Тримай. Тобі пасує червоний.

Марина вдячно посміхнулася, як належить дружині. Сховала хустку в шафу і повернулася до каструль.

«Нехай думає, що я вірю. Нехай приносить. А я все одно знаю своє. Я відчуваю, що він чужий».

Вона різала овочі надто старанно, ніж виблискував, ніби був продовженням її руки. На мить їй здалося: якщо зупинитися, все зруйнується.

Сергій у цей час боровся з собою:

«Не дивитися їй в очі. Не питати. Не треба знати. Посмішка й вистачить».

Він випив чарку, другу. Алкоголь, як і раніше, не діяв: тіло ніби закам’яніло. Він нічого не відчував. Злість піднімалася, і він придушував її ще однією дозою.

За вечерею всі сиділи чемно, як і годиться в сім’ях. Лунали лише ввічливі слова.

— Як минув день?

— Добре. Суп смачний.

Натягнуті посмішки, вивчені механічні рухи. І все.

Серафима жувала мовчки, її очі бігали між батьками. Вона відчувала: мама посміхається не татові, а комусь невидимому за його спиною. А тато п’є не тому, що любить, а тому, що хоче забути.

Вечір закінчився скандалом. Спочатку тихим. Сергій знову заявив дружині, що горілка «розбавлена», і злісно кинув порожню склянку в раковину, яка розбилася на частини. Марина спалахнула у відповідь, вперше за довгий час, бо втомилася придушувати колючий вогонь усередині.

— Сам собі вже не господар, а на мене кидаєшся!

— Ти думаєш, я не бачу?! — крикнув він, хоча сам не знав, на що саме натякав. Сказав так, щоб тримати її в узді.

Вони кричали до хрипоти. Потім, різко обірвавшись, замовкли й відвернулися одне від одного.

Лише гуска на столі остигала, недоторкана.

Серафима, притиснувшись до стіни у своїй кімнаті, слухала. Її маленьке серце калатало, і в голові народжувалася проста думка: «Вони обоє чужі. Я зовсім сама в цьому страшному будинку».

Будинок підтвердив її здогадку, лампочки заблимали. І в коридорі почувся тихий тріск, ніби хтось невидимий шепотів: «Тепер і ви в його пастці».

Телефон голосно задзвонив у темному коридорі, різко, наполегливо. Лампочка блиснула і згасла, залишаючи коридор у темряві.

— Марино, я затримаюся, — голос Сергія був рівним, трохи втомленим. — Об’єкт горить, плани не підписані, начальник сказав: поки не зробимо, додому ніхто не піде. Тож ти там без мене вечеряй, гаразд?

Марина посміхнулася в слухавку — втомлений чоловік, піклується про сім’ю, працює до сьомого поту.

— Добре, Сергію. Я почекаю хоч трішки. Тільки сильно не муч себе.

— Все нормально, — сказав він і поклав слухавку першим.

Марина залишилася в кімнаті з тишею. На столі пахнув пиріг, у вікні догорав захід сонця. Вона гладила долонею скатертину, пишалася ним. Її чоловік тримає все на своїх плечах. Скоро у неї буде все найкраще, залишилося дочекатися і бути ідеальною господинею, як він любить. Нічого, вона потерпить.

«Ось сусіди позаздрять» — промайнули солодкі думки в голові.

А в цей час Сергій уже сидів у машині. Робітники давно розійшлися по домівках, креслення лежали забуті в сейфі. У кишені хрумтів аванс, щойно виданий бухгалтерією. Він стиснув пачку купюр так, ніби це ключі від нового життя.

Людочка чекала. У короткій сукні, з помадою кольору вишні та сміхом, у якому розчинялося все, і його провина, і його втома. Вона наївно кліпала віями, тягнула його за рукав.

— Ну нарешті! Я думала, ти мене на сьогодні кинув.

Сергій відчував себе сильним, потрібним. Гроші дзвеніли в кишені. У руках у нього було вино, а поруч — її легке тіло, її солодкий голос. Усе йшло ідеально.