Розділ 10. Падіння

Ранній ранок. За вікном світило сонце, але в будинку, наче на зло, панувала сіра напівтемрява. Серафима сиділа на краю ліжка, коліна в синцях і подряпинах після падіння в підвалі. Очі, опухлі від безсоння. Вона прокручувала в голові уривки чергового сну.

«Чи було це насправді?»

Вона набралася сміливості й пішла на кухню.

Мати, у халаті, нервово курила біля вікна. Побачивши Серафиму, одразу ж кинула недопалок у банку. Батько спокійно гортав учорашню газету, не піднімаючи очей. З попільнички підіймався тонкий сизий дим, смугами тягнучись до світла з вікна. Газета у батька була пом'ята, з жирною плямою від вчорашньої вечері, він тримав її, як щит.

— Там… — голос Серафими тремтів, — лялька з підвалу. Вона сиділа у мене в кімнаті. На стільці в темному кутку. Вона як жива. Потім зникла.

Мати різко обернулася.

— Чому ти не спиш о такій ранній годині? Яка ще лялька? — у її голосі пролунало роздратування, ніби дівчинка завадила важливим думкам.

— Та… з підвалу… зшита… без очей… Вона… дивилася на мене…

Мати скривилася. Вона нервово поправила халат, ніби хотіла приховати тремтіння в пальцях. Швидко загасила тліючу сигарету об край попільнички, залишивши чорний слід на білому фарфорі.

— Господи, Серафимо, у тебе фантазія гірша за хворобу. Ти весь час вигадуєш. Сама притягла, а тепер казки розповідаєш.

Батько не підняв голови, як зазвичай.

— Твої вигадки недоречні до сніданку. Хочеш нас усіх звести з розуму своїми страшними історіями? — Він незворушно перегорнув сторінку газети, ніби разом з нею перегортав і її слова, вдаючи, що не чує. Кавова чашка залишила мокре кільце прямо на знімку в газеті, розплившись по обличчю якогось політика.

— Але я… я не брала її з підвалу! — Серафима відчайдушно похитала головою. — Вона сама там з’явилася!

Мати в розпачі вдарила долонею по столу.

— Досить! Якщо хочеш уваги, придумай щось розумніше. Іди в кімнату. Твій сніданок буде пізніше. Мені треба допомогти твоєму батькові зібратися на роботу. Тебе покличу.

Вони більше не дивилися на неї. Дівчинка стояла посеред кухні, маленька, чужа у власній родині. У горлі стояла каменюка. Вона розвернулася, щоб піти, але тут же завмерла, серце почало калатати у вухах.

І в цей момент їй здалося: у темному дверному отворі на секунду промайнула довга тінь на всю стіну, що несла в руках ганчір'яну ляльку, ту саму, без очей. Дівчинка моргнула, сильно заплющивши очі, але, розплющивши їх, побачила просто порожній коридор.

«Здалося» — переконала себе знову.

Кожен ранок у цьому будинку завжди був трохи туманним і сірим. Здавалося, що крізь вікна ллється не світло, а молоко, густе й липке. Серафима босими ногами поплескала по коридору, хотіла знайти матір. Живіт знову нагадував про час сніданку.

Вона зупинилася біля своєї кімнати.

На порозі, прямо навпроти ліжка, сиділа ганчіркова лялька, ніби хтось спеціально залишив її там. Сіра, зшита з мішковини, без очей, з нитками, що стирчали замість волосся та очей. Серафима знову моргнула, заплющивши очі в надії, що лялька зникне, але лялька залишилася на місці. Серце калатало, наче заведене.

— Мамо?.. — тихо покликала вона.

Ніхто не відповів.

Дівчинка зробила крок всередину, оглядаючись навколо. Лялька ледь похилилася набік, ніби нею керував хтось невидимий. По спині дівчинки пробіг мороз. Від мішковини йшов різкий запах сухих трав, як на сіннику, але не приємний, а гнилий, прогірклий, з домішкою вогкості.

Серафима здригнулася, коли відчула, що все тіло охопив колючий холод, ніби хтось відкрив вікна взимку.

Дівчинка різко схопила ляльку і викинула в коридор подалі.

Але через кілька годин, коли дівчинка повернулася до своєї кімнати, та знову сиділа біля її ліжка.

Увечері Серафима все ж розповіла матері.

— Мамо… у мене в кімнаті знову була лялька. Вона сама… вона сама приходить. Я її викинула, а вона знову там сидить! Ніби хтось її приносить або вона сама приходить.

Мати, втомлена й роздратована, навіть не глянула на доньку.

— Ох, Серафимо! Як же я втомилася від твоїх казок. — втомлено вичавила мати, розчісуючи своє волосся, а потім, повернувшись до доньки, суворо додала, махаючи вказівним пальцем перед обличчям дитини. — Чому ти не можеш сказати правду? Це ти сама її тягаєш усюди, а потім забуваєш, де залишила. Навіщо лякаєш себе і нас? Хочеш, щоб тебе жаліли? Досить, Серафимо!

Якщо ще раз почую про цю ляльку, посаджу в чулан. Зрозуміла мене?

Серафима замовкла ображено.

Але вночі, прокинувшись від відчуття холоду, вона знову побачила ляльку, але тепер на підвіконні.

І у віддзеркаленні скла поруч із мішковиною лялькою стояла дівчинка-двійник, та сама, без обличчя, схожа на неї саму. Серафима сховалася під ковдри. Вона закрила вуха й міцно заплющила очі, згорнувшись калачиком. Сон прийшов швидко, як порятунок від незваних гостей.

Серафима довго стояла біля старого телефону, набираючись духу. У будинку було тихо, надто тихо, ніби в ньому хтось причаївся і чекав. На кухні, як завжди, шурхотіла мати, готуючи сніданок, слухаючи свою улюблену касету, а у вікнах уже пробивалося ранкове світло. Дівчинка озирнулася — нікого. На пальчиках підійшла до телефону в кутку сходів, простягнула руку до важкої трубки. Пальці тремтіли.

Вона знала: батьки не дозволяють їй дзвонити. Кажуть, вона ще мала і може все зіпсувати або зламати, та й дзвінки дорогі. Але номер сусідської подруги з села Мале вона вивчила напам'ять і записала в зошит, на випадок, якщо колись стане страшно. Сьогодні було саме так. Серафима хотіла поділитися тим, що відбувається в цьому будинку. Подруга завжди її підтримувала, і вони разом багато гуляли.

Диск телефону обертався повільно, клацаючи по колу, ніби відраховував секунди до чогось неминучого. Один клацання. Друге. Третє. Серафима затамувала подих.