Розділ 9. Чужа серед своїх

Запах ранньої осені вже стояв на порозі — той, що пахне гнилим листям після дощу та першими багаттями з бадилля.

Серафима збудувала свою халабуду теплого літа зі старих дощок і ящиків; це був цілий світ, де все відбувалося за її законами. У її королівстві жили ляльки: безока Ліза, картонна Оля і ганчіркова Таня, зшита зі старої наволочки. Дівчинка возила їх у саморобному візку, який зробила з ящика і чотирьох кривих коліс старої коляски. Колеса скрипіли, але їй здавалося, що це пісня дороги.

На дівчинці був старий светр і хустка, щоб приховати сліди на шкірі, і щоб денне сонце не обпалювало поранене тіло. Мати сказала, що не варто лякати сусідів. А їй і не хотілося показувати. Все, що всередині, краще тримати при собі.

З тих пір, як Серафима почала ходити до Ольги Іванівни — нової вчительки, — у ній ніби відтанув шматочок світла. Вчителька говорила м'яко, без крику, і вперше називала її на ім'я, не «дівчинка», не «ти».

Вчителька принесла їй книгу про світ квітів і сказала.

— Кожна квітка шукає сонце. Навіть якщо росте в тіні.

Відтоді Серафима часто гуляла сама. Вона копалася в землі як дослідниця, споруджувала таємні «скарби», маленькі схованки зі своїми секретами. Клала в ямку під скельце, пелюстки квітів, різнокольорові камінчики, іноді уривок паперу зі своїми каракулями і шепотіла, ховаючи свій скарб у землю.

«Щоб мама не плакала»,

«Щоб тато не кричав»,

«Щоб не було темно».

Вона шепотіла це лялькам, ніби ті могли передати прохання нагору.

Одного разу вранці на пустирі, де дівчинка ховала скарби, прийшли діти з сусідньої вулиці. Ті самі, неслухняні, які дражнили Серафиму більше за всіх.

Батьки наказали їм фарбувати паркан «для користі». У дітей були банки із зеленою фарбою, пензлі та постійний галас.

Серафима помітила дівчинку в синій в’язаній кофті, та посміхалася їй здалеку.

— Привіт, — боязко сказала Серафима. — Хочеш, я покажу скарб?

Дівчинка кивнула, але не встигла відповісти, як підбігли інші.

— Це хто така? Це ж наша територія! — запитав один, з веснянками та короткою чубчиною.

— Та та сама, що живе біля дороги та кладовища, у страшному будинку, — відповів інший. — Кажуть, у них там кури гинуть, а мати землю риє, ніби скарб шукає!

— І в неї кошмарні сни, — вставила дівчинка з косою. — Моя мама казала, що вона чорна, від відьми!

Серафима напружилася.

— Це неправда.

— А чого ти тоді весь час у хустці? — глузливо запитав хлопчик.

— Може, у тебе там роги?

— Або вуха, як у зайця! — вигукнув інший, і вся компанія розреготалася.

Серафима спробувала піти, але хлопчик схопив її за светр.

— Пусти! — крикнула вона, відштовхуючи його.

— Дивіться, б’ється! — радісно закричали інші.

Натовп, як жива хвиля. Спочатку один поштовх, потім інший.

— Заразна! — крикнули ззаду. — Краще не чіпай, а то шкіра облізе потім від неї!

Серафима стиснула руки, не знаючи, куди бігти. Сльози підступили, але вона не дозволила їм вийти. Трималася міцно.

— Мені просто так зручно, — тихо сказала вона. — Я не хвора.

Але ніхто не слухав. Сміх множився, дзвенів у вухах, перетворювався на гул.

Хтось схопив жменю мокрого бруду і кинув у неї ззаду. Важка грудка влучила в спину.

Серафима спіткнулася.

І тоді інший хлопчик, той із веснянками, схопив банку з фарбою.

— Дивіться! Зараз буде весело! —

Він підбіг, зірвав з неї хустку і вилив зелену фарбу прямо на голову.

Фарба потекла по обличчю, по шиї, по спині, холодна, в’язка.

— Ось тепер справжня змія! Болотна змія! Ха-ха! — заорав він урочисто. — Бачите? Відьма! Я ж казав!

Сміх вибухнув, як феєрверк. Дівчата хихикали, хлопчаки підстрибували від захвату.

Серафима закричала, не від болю, від жаху, що світ знову став тим самим.

— Зупиніться! — задихаючись від емоцій, просила дівчинка тремтячим голосом.

Але ніхто не чув.

Гул, сміх, краплі фарби, запах заліза і зелені, все змішалося.

Вона закрила голову рукою і побігла, не розбираючи дороги. Їй залишилося тільки рятуватися від божевільних дітей.

Спочатку бігла повільно, збираючи сили, не вірячи, що це серйозно. Їй здавалося, що це все сон і ось вона прокинеться і все закінчиться.

Потім прийшли нові сили, і вона прискорилася, міцно стискаючи в руках ручку візка з її вірними друзями, ніби рятуючи когось живого. Колеса підстрибували на вибоїнах, ляльки розліталися в сторони. Але Серафима не кинула їх, лише міцніше схопила найменшу і притискала до грудей, як мати немовля.

Крізь шум у вухах пробивався дзвінкий злий сміх дітей. Він ніби переслідував її у повітрі, чіплявся за волосся, за подих, за спину.

— Лови відьму! — закричав один, весело наздоганяючи дівчинку.

Для них це чергова гра, а для Серафими — виживання.

— У неї змія під хусткою сховалася! — верещить пухка дівчинка, що почервоніла від задоволення, тикаючи пальцем на волосся Серафими, яке намокло й сплуталося від фарби, що прилипла.

— Та киньте її, вона ж хвора! — невпевнено озивається хтось із старших тихонь, але його швидко перекрикують.

— Сам з нею дружи тоді! —

Сміх. Бруд. Камені.

Один із каменів летить прямо під ноги. Серафима спотикається і падає. Візок перевертається, ляльки розлітаються по дорозі і залишаються валятися в багнюці, як поранені солдати з її власного зруйнованого королівства.

Сукня порвалася під час падіння, колготки миттєво темніють від крові. Земля холодна, липка, ніби намагається утримати.

Серафима скрикує, але не зупиняється. Встає, хитаючись, і знову біжить, тепер уже навмання, крізь зарості, повз занедбані ділянки, де трава вище пояса.

Дівчинка не бачить, куди мчить, тільки далі, подалі від цих облич, від їхніх ротів, з яких вивалюються слова, як бруд.

Перед очима миготить залізна огорожа і хрест. Кладовище. Заборонене місце. Туди не можна. Але куди ще? Назад, значить, до них.