Розділ 8. Підвал

Після візиту до Ольги Іванівни життя Серафими ніби трохи зрушило з мертвої точки.

Ночі стали спокійнішими: вона спала без ридань і криків, а вранці не могла пригадати жодного кошмару. На щоках і руках помітно зблідли подряпини, шкіра перестала пекти й свербіти.

Мати лише з полегшенням хитала головою: «Бачиш, нарешті все пішло на поправку», — і намагалася більше не згадувати останні важкі дні.

Серафима з радістю бігла до вчительки на заняття. Там, за столом, із зошитами та книжками, їй було затишно, як у теплому гніздечку. Дівчинка ловила кожне слово літньої жінки, повторювала за нею і відчувала себе потрібною.

Серафима вже звикла бігати до Ольги Іванівни самостійно, а потім повертатися додому у двір. Вона добре вивчила територію та стежки в околицях.

Але одного спекотного дня, коли сонце стояло в зеніті, сталося те, що боляче врізалося в її пам'ять.

Серафима йшла з матір'ю вулицею, допомагаючи з покупками, як завжди. На ній знову була довга сукня з рукавами і хустка, що закривала шию. Марина крокувала з сумками впевнено, не піднімаючи очей на сусідів, ніби навмисно поспішала проскочити повз їхні двори.

Але діти, як завжди, виявилися швидшими. Дві дівчинки в ситцевих сукнях і хлопчик у шортах вискочили прямо на стежку. Засмаглі, босоногі, з почервонілими обличчями — вони дивилися на Серафиму, як на диво.

— Дивись, знову пішла та, що сонця боїться! — хихикнула одна.

— Може, у неї крила під хусткою? — додав хлопчик і голосно зареготав.

— А може, все-таки заразна! — крикнула друга дівчинка і показала пальцем. — Мама сказала, що в неї руки всі в плямах, ось і ховає!

Вони сміялися дзвінко й безжально, немов не помічаючи, як Серафима притиснулася до матері й ховала очі.

Марина різко смикнула доньку за плече, спалюючи поглядом, випрямилася й натягнуто посміхнулася сусідам.

— Я ж уже казала, що вона сама так хоче одягатися! Я тут ні до чого! — сказала вона надто голосно, виправдовуючись, щоб чули всі навколо. — Розпестилася, ось і кутається, як хоче. Буду суворішою з нею.

Діти, наситившись чужою слабкістю, відбігли, знову сміючись.

Коренаста сусідка біля похиленої брами хитала головою, бурмочучи щось на кшталт «дивна дитина». Марина відчула, як у грудях закипає злість і сором. Щоки палали, але посмішка залишалася широкою, майже показною. Вона ще довго відчувала на спині палючі погляди сусідок.

Серафима йшла поруч, мовчки, але всередині щось ламалося: здавалося, ніби весь двір ополчився проти неї, і сховатися ніде. Вона схрестила руки на грудях і обіймала себе за плечі, заспокоюючи себе, ніби від цього можна було сховати бинти і сором, що навалювався. У вухах все ще дзвенів їхній пекучий сміх, гірший за сонячну спеку.

«Чому вони сміються? Адже я нічого їм не зробила… Я просто живу. Я б теж бігала босоніж, якби могла…»

Серафима підняла очі на матір, сподіваючись отримати захист. Але та йшла, стиснувши зуби, натягнуто посміхаючись сусідам, — і дівчинка відчула: злість спрямована не на тих, хто дражнить, а на неї.

«Значить, це я винна, — промайнуло всередині. — Я псую все. І маму. І тата. Навіть сусідам соромно через мене. Краще б мене не було видно. Краще б я зникла».

Вечори на кухні були однаковими, як вивчена сцена з театру. Але цього вечора щось змінилося.

Борщ на столі давно охолов. Годинник цокав надто голосно, розрізаючи тишу. Марина сиділа з донькою за столом, нерухома як статуя, але не їла. Вона дивилася на годинник і чекала чоловіка. У цій родині вечеряють разом, і всі про це знали.

Раптом голосно грюкнули вхідні двері, і до кухні увійшов веселий Сергій.

Від нього пахло тютюном, пилом і чужими парфумами. Він знімав куртку повільно, ніби дражнив дружину спеціально. З єхидною усмішкою він сів за стіл прямо у черевиках і навіть не помив руки. Схопив ложку і почав жадібно хлебтати борщ.

— Ти казав, що будеш о сьомій.

Вже десята, — сухо, але без крику зауважує Марина, караючи його своєю холодністю у відповідь.

— Робота, Марино! Тепер у мене люди, папери, плани.

Це не картоплю в полі копати, — відповідає він ліниво, ніби виправдання звучить, як похвала самому собі.

Він шумно підсуває тарілку ближче до себе, але більше не торкається їжі, занурившись у свої думки. Його брови нахмурилися, губи стиснулися в довгу лінію, на обличчі з’явилася маска без емоцій.

Марина суворо подивилася йому прямо в очі, але він відвів погляд на годинник. Вона, вибухнувши, кидає гнівно гострі слова, розмахуючи руками в повітрі.

— Кажуть, у тебе секретарка молода. Правильно, все поруч, все «папери та звіти». Навіщо сім’я.

Сергій підводить голову ображено. Погляд гострий, колючий.

І тут же на обличчі проступає маска нападу. Прищур шукає, куди б болючіше вдарити.

— Це тобі хто сказав? Баби на ринку? Сусідки? Знову плітки збираєш!

— Видно по тобі. Ти додому не йдеш, а ніби тікаєш, — огризнулася відразу ж, і голос її затремтів і згас.

Вона відклала виделку вбік, щоб приховати тремтіння в руках. Одночасно замовкли.

Тиша розтягнулася. Годинник цокав голосніше, вітер свистів у щілинах.

Сергій набрав борщ ложкою, гучно ковтнув, ніби ставлячи крапку в їхній сварці.

Серафима весь цей час сиділа нерухомо. У грудях у неї вперше холодком ворухнувся незрозумілий страх, ніби не тільки вона чула ці слова, але й сам будинок слухав їх уважно.

Тієї ж ночі вона остаточно вирішила збудувати халабуду у винограднику, що поруч із будинком. Там, серед старих лоз і шматків ганчір’я, можна було сплести свій таємний куточок, маленьке гніздо для пораненої пташки. Там не було б ні глузувань, ні колючих поглядів, ні чужих запахів. Там можна було дихати.

І вдома у Серафими з’явилася ще одна нова забава.

У старому дерев'яному возику, кульгавому на одне колесо, вона садила своїх ляльок, зайців і плюшевих звірів. Везла їх по двору, наче цілий клас, і вголос переказувала казку з магнітофонної касети, яку батьки все-таки купили їй.