Розділ 7. Замовкни

Серафима прокинулася вранці вкрай виснаженою. Повіки налилися свинцем, тіло боліло, а бинти на руках були вологими від поту й крові. Вночі, ще не прокинувшись до кінця, вона сіпалася, намагаючись вирватися, а вузли лише врізалися ще сильніше.

— Ма-ма… — хрипло покликала вона. — Там… там була тінь… і черв’яки… вони в стінах… будинок не випускає…

Марина увійшла до спальні з чашкою міцного чаю. Волосся зібране абияк, під очима тіні недосипання. Вона навіть не підійшла, а просто поставила чашку на край столу. І в тиші було чутно, як чай тонкою цівкою стікає по стінці чашки. Цей звук здавався гучнішим за її слова

— Усе тобі сни та сни, — втомлено сказала вона, немов боялася поглянути дочці в очі. — Ти просто накрутила себе. Лікар же пояснив: нове місце, втома. Треба відволікатися, а не лякати нас.

— Ні! — Серафима здригнулася, ще сильніше витріщивши очі, руки в бинтах боляче брязнули об залізо ліжка. — Це був не сон! Я бігла коридорами, і там була дівчинка, як я… але без обличчя! Вона дивилася на мене!

Дошки під ліжком жалібно заскрипіли, ніби навіть будинок відгукувався на її страх.

У цей момент до кімнати зайшов заклопотаний батько. Подивився суворо, але стримано, з важким виглядом. На ньому вже робоча сорочка, комір розстебнутий. Він затримав погляд на бинтах.

— Ще й чортів почне бачити, — пробурмотів він і сухо посміхнувся. Але в цій посмішці не було радості, лише гіркота й роздратування. — Марино, ти їй потураєш. Психіку їй псуєш. Треба суворіше.

— Я не брешу! — відчайдушно викрикнула Серафима, смикаючи прив’язаними руками, але її голос зірвався в порожнечу.

Мати різко повернулася до доньки, прикувши її гнівним поглядом. Очі Марини миттю перетворилися на щілини, брови зійшлися на переніссі, голос задзвенів металом. Мати схопила дівчинку за комір сорочки й струснула, щоб заспокоїти й повернути собі контроль над ситуацією.

— Замовкни! — вибухнула, не витримавши. — Ніхто не слухатиме твоїх казок. Ти сама себе розчесала, і крапка. Як тобі не соромно! Ганьба! Виростила на свою голову! — злісно голосила Марина, махаючи руками.

Серафима здригнулася, ніби від ляпасу. Вона замовкла, серце билося, як у спійманого птаха. І в той момент вона вперше зрозуміла: батьки її не почують. Що б вона не говорила, її голос згасатиме в стінах цього будинку, немов у трясовині.

Батько гучно вдихнув повітря, глухо додав:

— Ми все для тебе робимо. Їжа, одяг, дім. Що тобі ще треба?

Він повернувся до дружини й по-господарськи владно поставив крапку.

— Досить цих дурниць. Завтра ж познайом її з сусідськими дітьми. Нехай грається.

І до вчительки сходи, хай раз на тиждень займається, готується до школи. А ці подряпини… — він байдуже махнув рукою, — будеш бинтувати! І одяг довше, ніхто не помітить. І знати про це ніхто не повинен. Зрозуміла мене? — вказівним пальцем він холодно давав розпорядження дружині, ніби вона його працівник.

Сергій говорив це так, ніби інших думок і бажань просто не існує.

Закінчивши, він розвернувся і вийшов.

Двері за ним зачинилися, і в кімнаті зависла густа тиша. Чутно було тільки, як зафіксовані руки в бинтах тихо вдаряються об залізо ліжка при кожному русі дівчинки.

Мати затрималася на секунду перед ліжком Серафими, подивившись на неї розгублено, ніби хотіла щось сказати, але теж поспішно вийшла, щільно прикривши двері за собою.

Серафима залишилася в тиші, дивлячись у стелю, боячись ворухнутися.

За дверима заговорили приглушені голоси. У коридорі скрипнула дошка і дерев'яні сходинки. Потім почувся нервовий шепіт батьків, то тихіше, то гучніше, ніби вони весь час відходили від дверей до сходів і знову наближалися.

Батько не кричав, його шепіт був зловісним, він умів різати без шуму, в саме серце, ніби точить ніж:

— Ось і результат твого виховання, — тихо, але жорстко кинув Сергій і відвернувся, приховуючи свою гіркоту.

— Дочка у нас з привітом росте. Невже це не твоя вина? Не догледіла.

Марина трималася, обличчя стало червоним, подих гарячим, тіло скувало, ніби на плечі повісили важкий рюкзак. Вона шепотіла з надривом, але згораючи зсередини. Виправдовувалася, намагалася захиститися.

Слова стали гіркими, колючими. Образа накривала новими хвилями.

— Тобі легко говорити. Я з нею цілими днями одна! А ти?

Ти вічно на роботі. Ти ж вдома тільки цвяхи забити й грошей привезти. Ти ж на роботі одружився. У тебе там і сім’я, і турботи…

— Хтось же повинен працювати, — гримнув він у відповідь, але одразу знизив голос. — Ти б теж попрацювала, зрозуміла б. А то боляче розумна стала на всьому готовому!

— Та я й так пашу! — ледь не вирвалося з неї, але вона одразу прикусила губу, побоюючись поглянувши на вікно. Відійшла вглиб коридору, зашипіла як змія.

— Тихіше! Сусіди почують.

Вони обоє інстинктивно відійшли від вікна, наче завіси були живими очима.

У старих дворах так було завжди: сусіди знали більше, ніж рідні.

«Сміття з хати не виносять» — стара істина пекла їх обох, і тому сварилися тихіше, але болючіше.

— А чого соромитися? — холодно посміхнувся Сергій. — Нехай знають, що у нас ненормальна дочка.

— Замовкни! — прошипіла вона, і її тихий шепіт затремтів. І Марина машинально закрила йому рот долонею. — Хочеш, щоб потім по всьому двору пліткували? Це ганьба, від якої не відмиєшся. Дай їм тільки привід, і потім цю шарманку не зупинити.

На секунду запала мертва тиша. Заспокоївшись, обоє відчули пекучу провину.

Серафима слухала, як за стіною шепочуться голоси, як двоє дорослих тупцюють у коридорі, намагаючись бути ідеальною родиною для сусідів і тінню для самих себе.

Серафима слухала, як крапля за краплею остигаючий чай у її чашці постукував у глиняне дно.

Будинок здавався занадто тісним, ніби стіни дихали разом з ними.

Сергій, вийшовши за двері на вулицю, звичним рухом закурив саморобну сигарету. Ранок був свіжим і сонячним. Зазвичай він приховував це від Марини. Не любив, коли вона морщилася і казала, що в будинку є дитина, а він тягне в рот цю гидоту. Але зараз було все одно, ніби він уже переступив якусь межу.