Розділ 6. Темрява всередині

Старенький «Жигуль» під вікном завівся з третьої спроби і, наче вірний старий пес, протяжно зітхнув захриплим мотором. Дорога була недовгою, але в ній відчувалася вся тяжкість їхніх тривог. Марина стискала долоню Сергія, намагаючись не видати тремтіння, а він вчепився в кермо, як завжди, ніби в рятувальний круг. Їхній шлях лежав до лікаря, до надії.

Ранковий Харків зустрів їх запиленими вулицями та сірими панелями будинків. Місто здавалося занадто великим, галасливим, чужим.

І в цій метушні батьки вперше зважилися відвести Серафиму до лікаря, бо зволікати вже не можна було.

Вночі дівчинка знову прокинулася з криком. Обличчя було в сльозах, руки — у свіжих подряпинах, ніби вона сама себе подряпала до крові. У напівсні вона бурмотіла щось про скрип у стінах, про «тінь, яка дихає прямо у вухо», але Сергій різко перервав її з невдоволенням.

— Досить фантазій. Поїдемо до лікаря.

Серафима сиділа на задньому сидінні, мовчазна, уткнувшись чолом у холодне скло. Повз пропливали поодинокі дерева, зупинки, двірники в помаранчевих жилетах. Дівчинка здавалася відстороненою, немов цей світ більше не мав до неї стосунку. Марина озиралася на дочку кожні кілька хвилин, але та не реагувала.

Поліклініка зустріла їх запахом старої фарби, йоду та заліза. Довгий коридор з облупленими стінами та тьмяними лампами здавався нескінченним. На лавках сиділи люди: хтось кашляв, хтось гортав картку, хтось втомлено шепотівся. У цьому приглушеному шумі кожна секунда очікування була болісною.

Сергій поклав руку на плече доньки й тихо сказав.

— Усе буде добре. Ми ж разом.

Марина раз у раз поправляла комір Серафими, ніби цей жест міг заспокоїти й захистити її краще за будь-які слова. Дівчинка сиділа поруч, маленька, бліда, з вузькими плечима, що ховалися в старенькій кофті. Вона майже не моргала, дивлячись в одну точку на підлозі.

Годинник на стіні цокав так голосно, що здавалося, кожен удар відбивається прямо в грудях. У когось у коридорі рипнули двері, з іржавим скрипом, і Серафима здригнулася всім тілом.

— Тихіше… — Марина доторкнулася до її руки. — Це просто двері.

Але дівчинка не повернула голови. Вона прислухалася, ніби чула щось інше, те, чого дорослі не помічали.

Двері кабінету різко розчинилися, і з них вийшла медсестра в накрохмаленому халаті. У руках у неї був пошарпаний журнал. Запах спирту та ліків навалився на коридор, гострий і холодний. Медсестра суворо подивилася поверх окулярів і буденно продовжила.

— Наступні.

Сергій підвівся першим, підштовхнув Серафиму до дверей. Та зробила крок, але ніби натрапила на невидиму стіну. На секунду її очі розширилися, і вона прошепотіла ледь чутно:

— Там… холодно.

— Ну ж бо, — суворо сказав батько. — Досить упертості.

Кабінет лікаря зустрів їх тісним простором, запахом йоду та паперу, де чужі страхи залишали сліди в картках і печатках.

Чоловік років сорока, у білому халаті, сидів за столом, заваленим паперами. Його втомлені очі ковзнули по них швидко, не затримуючись, наче по непотрібних сторінках нудної книги.

— Що у вас?

Лікар поверхнево оглянув дівчинку, підніс ліхтарик до очей, хмикнув. Погляд лікаря раз у раз чіплявся за стрілки настінного годинника. Здавалося, стрілки його цікавили більше, ніж перелякана дитина перед ним. Говорив холодно, майже не дивлячись в очі.

Серафимі здалося, що його губи рухаються окремо від слів. Ніби чужа маска розмовляла, а справжня людина десь глибоко всередині позіхала від нудьги.

Вона вдивлялася в його руки. На них були плями чорнила, нігті трохи в йоді. Ці руки могли писати що завгодно на папері, ставити печатки, але точно не знали, як погладити по голові дитину і підбадьорити.

— Нічого особливого. У дівчинки алергія. Реакція на нове місце, на стрес. — сухо сказав лікар, ніби поставив крапку. — І нервове напруження. Новий дім, нова обстановка, люди. Діти можуть так реагувати. І це нормально.

Серафима мовчала. Їй здалося, що він дивиться на неї не як на людину, а як на порожню коробку, яку можна закрити й прибрати на полицю. Від цього ставало ще холодніше, ніж від запаху йоду й залізних шаф у кабінеті.

У коридорі за дверима хтось голосно кашлянув, і від цього звуку серце у дівчинки занурилося і втекло в п'яти. Здавалося, сама лікарня підслуховує їхню розмову, щоб потім вночі повторити її пошепки.

— Але вона… — мати запнулася, опустила очі, соромлячись своїх слів. — Вона каже, що вночі бачить тіні. Що хтось її тягне і лякає в будинку.

Лікар роздратовано клацнув авторучкою, ніби слухав набридливу платівку.

— Ну що ви хочете? — його голос став тягучим, ніби він повторював цю фразу сотий раз за день. — У нас усі діти щось таке кажуть. То у дворі привидів бачать, то у шафі чудовиськ. Пройде.

Лікар посміхнувся криво куточком рота, втомлено знизав плечима, ніби вже чув подібні «казки» неодноразово.

— У дітей багата уява. Так, сни бувають страшними.

Щось побачила протягом дня, і залишилося в пам'яті, ось і наснилося так яскраво. Головне — не підсилюйте її страхи. Зараз важливо це режим і мазі. Все мине.

Батько нахмурився і запитав:

— А що з подряпинами? Адже вона до крові себе розчісує.

Лікар прописав звичні антигістамінні, порадив мазі. А потім спокійно додав.

— На ніч бинтуйте руки. Щоб не травмувала шкіру. Якщо буде продовжувати, фіксуйте. До спинки ліжка можна прив’язати. Інакше залишаться шрами. Це неприємно, але ефективно. Через пару місяців усе нормалізується.

Серафима слухала, і слова «бинтувати руки» врізалися в неї крижаним ножем. Вона раптом відчула, що лікар підписав їй страшний вирок. І дорослі кивали так серйозно, що дівчинка зрозуміла: її слова більше ніхто не перевірятиме.

— Ось, рекомендації. Дотримуйтесь їх. І не шукайте містики там, де її немає, — лікар відсунув папір зі штампом.

Вони слухняно кивали. Лікар говорив впевнено, а їм хотілося вірити, що все це можна пояснити.