Розділ 5. Зачинені двері

Ранок почався не з аромату чаю та брязкання посуду, а з тихого схлипу.

Серафима сиділа на краю ліжка, притискаючи до себе ковдру. Шкіра на руках і ногах палала червоними плямами, глибокі подряпини блищали свіжою кров’ю.

Дівчинка не пам’ятала снів. Вночі її не мучили голоси, не лунали кроки з підвалу. Вона просто провалювалася в порожнечу, важку й липку, як в’язка темрява, де тіло ніби стиснуте в вузол. Але тривога нікуди не зникла. Здавалося, що в кімнаті хтось стоїть і спостерігає. Вона не могла описати словами, але відчувала це, як подих за плечем.

— Боже, що ж це… — Марина увірвалася в кімнату і завмерла, дивлячись на дочку. — Ти розчесала себе всю! Подивися, кров тече! Бруднить нову постіль.

Мати схопила рушник і почала витирати маленькі руки. Дівчинка винувато відвела очі.

— Мамо… я не знаю, як це сталося. Воно саме свербить…

— Саме! — голос Марини гнівно затремтів. — Так ти себе до кісток розчешеш!

Марина, стискаючи рушник, кинулася до телефону в коридорі. Тремтячими пальцями набрала номер Сергія, притискаючи диск здригаючимся пальцем. Гудки тягнулися, і раптом у слухавці пролунав тріск.

— Сергію, я не знаю, що з нею робити! — почала вона, ледь він відповів.

— Серафима знову вся в висипі! До крові! Ти розумієш, я вранці зайшла, а вона вся подряпана… У мене серце калатає. Я не можу більше!

На тому кінці почувся глухий шум, голоси, дзвін чашок, кроки.

Сергій стояв у кабінеті серед колег і ніяково прикривав слухавку долонею, відвертаючись.

— Мариночко, я… я на роботі, ти ж знаєш! — сказав тихо, намагаючись, щоб поруч ніхто не чув. — Заспокойся. Це, може, просто алергія. Ми з’їздимо до лікаря, добре?

— Коли? Ти все обіцяєш! Я не можу дивитися, як вона себе роздирає! — голос Марини зривався, у ньому звучала відчайдушна злість.

Сергій глибоко зітхнув, дивлячись на відкриті папки та підлеглих, що чекали.

— У найближчі дні візьму вихідний, і разом поїдемо до найкращої дитячої поліклініки Харкова. Обіцяю.

Ну тільки не починай зараз, я більше не можу говорити.

— Звичайно, тобі незручно! — різко сказала Марина і поклала слухавку. Знову люто схопила слухавку, ніби хотіла ще щось сказати, але вчасно зупинилася, притискаючи слухавку до стіни трохи сильніше, ніж потрібно.

Поспішно повернулася в кімнату до доньки, як завжди обмила їй обличчя та руки вологим рушником. Обережно зняла з простирадла криваві плями. Поміняла постіль на нову, а цю забрала прати. Дівчинка сиділа мовчки, наче винна.

Тільки очі в неї були насторожені, занадто дорослі для її віку, ніби вона знала, що за всім цим стоїть щось більше, ніж просто висип.

— Почитай, донечко, книжку, — сказала вона, кладучи поруч із дівчинкою пошарпаний томик про пригоди Тома Сойєра. — Я поки на кухню піду.

Марина повернулася на кухню і зачинила за собою двері. На кухні на неї чекали каструлі, обробна дошка і гора овочів.

Звичним рухом натиснула на кнопку магнітофона. Захрипіли котушки і з заїждженої касети полилася знайома пісня «Мелодія тривоги і туги» у виконанні Буланової. Пісня була до сліз жаліслива, ніби хтось інший плакав за неї саму, тихо, безнадійно, як жінка, яка втомилася чекати змін.

Ця пісня давно стала її таємним ритуалом. Коли Марині ставало особливо важко і хотілося поплакати, вона вмикала на кухні тиху мелодію Буланової. Музика немов витягувала назовні те, що вона не дозволяла собі показати, і тоді можна було нарешті виплакатися.

Вона сідала за стіл, машинально різала цибулю і ніби ховалася за її їдкою гіркотою. Сльози текли по щоках, і ніхто б не здогадався, що вони зовсім не від овоча.

Коли чоловіка не було поруч, цибуля ставала її таємним прикриттям, ритуалом очищення. А якщо він раптом з’являвся у дверях і бачив її почервонілі очі, вона легко виправдовувалася: «Це я Буланову слухала… моя улюблена». І говорила справді правду, тільки наполовину.

Але всередині знала: саме під цю мелодію найлегше зізнатися собі в тому, чого іншим не скажеш.

Що рожеві окуляри давно розбилися об реальність. Що ніякої казки не вийшло. Що романтика і щастя пішли, залишаючи тяжке мовчання. А замість них залишилися нескінченні клопоти, втома і дім, який ніколи не насититься її працею. Що втома сковує і тисне, як важка кам’яна ковдра. І тільки в голосі Буланової можна розчинитися так, щоб дати собі право на слабкість.

Марина схлипнула, прикрила рот долонею і різко опустила ніж на обробну дошку. Ніж жадібно заскрипів по цибулині, а сльози струмком потекли по її щоках. Марина нарешті дозволила собі не стримуватися. Цибулю різала великими шматками, щоб виправдати свої сльози, якщо раптом дочка увійде. Зручне прикриття. Ніхто не дізнається, що ці сльози зовсім не через цибулю.

— Ну скільки можна… — майже пошепки сказала вона сама собі. — Цей дім величезний, і турботи про нього, постійне прання… готування… прибирання…

Сусіди вічно дивляться й оцінюють, яка я господиня і як я справляюся… і де ж та романтика, яку обіцяло нове життя?

Пісня тягнулася, наче скарга, і її слова ніби відлунювали в грудях.

— Втомилася я, Господи… і донька… одні хвороби та лікарі. Цьому немає кінця… — ніж вдарив сильніше, ніж вона хотіла.

Марина витерла очі тильною стороною долоні, ніби все це справді лише від цибулі. Вимкнула плиту, магнітофон і вийшла у двір. Вдихнула свіже повітря з полегшенням.

На довгих мотузках біліли випрані вранці простирадла, які вже висохли.

Біля дерева, у величезній каструлі, остигала виварена в господарському милі нова партія постільної білизни. Марина дерев'яною палицею дістала з гарячої води важке, колись білосніжне, розпухле полотно і поклала у відро зі свіжою колодязною водою. Ополоснула у холодній воді. Вичавила важку тканину, як могла, від води. Повісила на довгу мотузку, щоб стекла вода, і розвісила сушитися. Тканина важко колихалася на вітрі.