Лялька

— Мамусю! — пролунав тонкий голос, і її материнське серце закалатало швидше. Вона озирнулася. Шнурівки. Знову розв’язані шнурівки.

— Не відходь від мене далеко. На ринку багато людей, а ти маленька, можеш згубитись. І де я буду тебе шукати? — вона присідає біля дочки, звільняє руки від сумки та торби, які напхані весняною городиною, дивиться на маленькі кросівки зеленого кольору.

— Мамусю, ну давай швидше.

Вона розгублено споглядає дитину, яка нетерпляче тупає ногою. Чому на ній зелені кросівки? Хіба це дівчачий колір? Напевне один із подарунків рідні, яка не надто переймалась кольоровою гамою. Вона бере до рук два кінці шнурівки, зав’язує їх на вузлик із бантиком, тоді перевіряє чи рівні петлі, тоді намагається поправити язик взуття. Меланія нетерпляче крутить ногою, ніби витанцьовує якийсь танець. Як казав колись її дід: «Ніби шило в сраці має.»

— Ти не втомилася?

— Нє.

— Може голодна чи хочеш пити?

— Відстань.

— Я просто… Якщо зморишся чи захочеш в туалет, то кажи.

— Добре.

Сьогодні донька на диво задоволена прогулянкою по ринку, не капризувала і не влаштовувала істерик. Можливо період сцен і лементів уже позаду? Як не як їй майже чотири роки. «Дорослі дівчатка не поводяться, як поросята… Принцеси не влаштовують істерик… Хороші дівчатка слухаються своїх матусь...» Але ці слова рідко діяли на Меланку. Вона була головою в їх сім’ї, вона керувала життям мами і в свої малі роки усвідомлювала це. Маленька маніпуляторка вміла пускати сльозу, коли потрібно, щоб «хороший татусь» захистив її від «злої мами», або щоб випросити у бабусі цукерки, коли та приїжджала в гості.

Вона встає із асфальту, обтрушує коліна, в праву руку сумку, в ліву — торбу. Поглядом слідкує, щоб Меланка не пропала з поля зору. Вони могли повернутись до авто, залишити усі покупки, продовжити далі ходити поміж рядів ринку. Але в дитини був такий мінливий і нестерпний характер, що вона вирішила не ризикувати, закупитись усім необхідним, поки Меланка в доброму гуморі, не капризує і не реве, розмазуючи соплі по обличчю і куртці.

— Меланія! Не відходь далеко, доню. Мамуся майже все купила і ми скоро поїдемо додому.

Полуниця у прозорих риночках спокусливо манила її червоними боками та неймовірним ароматом. Вона лише ковтає слину. Якби їй ще одну пару рук і ще одну торбу, то можливо вона б купила і полуницю і декілька огірків і молодої редиски чи картоплі кілограм п’ять. Але…

— Меланія!

Її «найцінніший скарб» стояла біля розстеленої ряднини, на якій старенький дідок в кашкеті розмістив свій товар — старі мобільні телефони лежали поряд із залишками фарфорового сервізу, поряд були якісь книги, рукавиці, гайкові ключі,  деталі до невідомих агрегатів та декілька м’яких іграшок. Дід явно розмовляв з дитиною, а вона задоволено кивала головою, навіть щось відповідала. Не соромилась і не тікала. Як справжня доросла дівчинка. Можливо вона занадто  «сюсюкається» із дочкою, не даючи їй нормально розвиватись? Чи її новомодна метода виховання не діє? Що на те скажуть її підписники, якщо дізнаються, що вона нічого не тямить у вихованні та комунікуванні з власною дитиною. Хто тоді буде купувати її «супер успішні курси для молодих мамусь»?

Вона зацікавлено дивиться із далеку, як Меланка, присівши, розглядає крам, водить пальцями по білій тарілці із золотими квітами, намагається підняти якусь залізяку, але сили їй бракує, дід підсуває до неї декілька іграшок, вона уважно їх вивчає. Оглядає жовтуватого зайця із синіми очима, тоді бере до рук невелике слоненя, та врешті зупиняє свій вибір на ляльці із фарфоровим обличчям, досить ошатній та красивій у старовинному платті, в капелюшку прикрашеним пір’їною. Лялька скоріше не призначалась для забав дитини, такі ляльки, як елемент декору ставлять на камін чи полицю.

— Хочу. — промовляє Меланія, коли вона  підходить і тільки розтуляє рот щоб сказати дочці... — Мамусю, вона така красива. Така нарядна. Вона як принцеса.

Дідусь задоволено посміхається, протирає рукавом кришталеву вазу для фруктів і ставить її між книгами та старими мобільними телефонами. Ох і заспіває він зараз ціну. Меланія показово надуває щоки і вперто тримає ляльку в руках. От вона знову увімкнула маленьку маніпуляторку, от вона починає кричати і ревіти, через сльози жалібно промовляти: «Ти мене не любиш, не любиш», натовп озирається і осудливо дивиться на матір, яка не змогла догодити своїй дитині. Ай-яй-яй! А якщо хтось увімкне камеру і зробить відео, де відома блогерка-психологиня не дає ради своїй дочці? А потім істерика в авто, усю дорогу додому, потім удома. Вона буде пити пігулки від мігрені і ледь стримувати себе, щоб не вдарити дитя по сраці, але це тільки б підкинуло у вогонь дрова.

Вона трусить головою, розганяючи найгірші думки того, що мало відбутись.

— Тобі дійсно вона подобається? Ти впевнена? — донька лиш киває. — Вона напевно дорога…

Меланія підносить голову і дивиться на неї своїми оченятами, по вінця наповненими сльозами. До істерики залишалось три… два…

— Добре. Добре. Тільки… — тільки без криків; тоді звернулась до діда, — Скільки ви хочете за цю ляльку?

Він потер лоба:

— П’ятдесят гривень заплатите?