Її нема

Її нема. Альбіни вже нема. Для друзів вона змінила сімкарту, для рідних вона зникла, поліція не знайшла. Лише в цирку всі знову бачать смішну клоунку. Насправді її тіло лежить в зеленій шафі. 

Коли дівчина відкрила очі побачила в прямому сенсі прозорий колір замість неба та землі, ніхто з нас живих не зна як це виглядає, навіть як виглядає прозорий колір. Вага вся наче зникла. В неї тіла не було обличчя теж, вона не ходила й не літала, не було ні крил ні ніг. Їй не було добре, не було погано, не було боляче, не було легко... 

 Блукання її душі в прозорім небі в небесних коридорах здавалося ніколи не скінчиться, але душа Альбіни легко і невимушено літала в просторі не знаходячи спокою. Перед нею з'явилися крапка. Звичайна чорна крапка. Не знаю чи вона побачила її, покійники ж не бачать, так? Крапка ставала ближче й ближче до неї поки для Альбіна небо не стало чорним, як та крапка. Через декілька секунд вона опинилася в якійсь кімнаті. Як відчувала вона порід літали розгублені й налякані душі. Ох! Як вам пояснити ті відчуття, в живі й ніколи не були душею...

До неї прийшла свідомість. Інша свідомість. Вона була в білій кімнаті сповненій наляканих людей. Панікували не всі і вона була однією з тих хто тихо сидів й чекав поки все роз'ясниться. Через півгодини нервів та шуму навколо вона почула:

—Та досить! Хтось взагалі знає де ми? 

Всі мовчали.

—Зрозуміло. Хтось знайомий один з одним?

Люди почали озиратися та шукати знайоме обличчя, але ніхто з них не побачив ні родичів, ні друзів. Альбіна повторювала за ними, але такий самий результат. Ніхто. 

—Тоді давайте знайомитися. Я Анастасія. Мені шістнадцять років і як я бачу я єдиний підліток в цьому приміщенні. А ні. Не єдиний. Як вас звати? 

Вона подивилася на мене.

—Я Альбіна. Але мені двадцять три.- вонв не думала що виглядає як дитина.

—Вибачте. 

Всі дізналися імена один одного, всього там було двадцять чоловік. 

Коли вони закінчили знайомитися майже відразу почуди наче щось дуже важке впало. Люди озирнулись. В повітрі знову повисла чорна крапка. Вона була маленька, але вся їхня увага зосереджена на незнайомому предметі. 

—Вітаю шановні гравці в "Ляльку"! Ви перебуваєте в нейтральній білій кімнаті. Це місце звідки ви відправитесь в подорож часом.— сказав гучний жіночій голос. —В цій кімнаті ми зібрали людей з зовсім різних соціальних класів. Ви будете потрапляти до різних епох та країн жити там проходячи рівні. Хто зможе пройти два рівні довжиною в чотири доби той потрапить сюди для того щоб обговорити все з іншими. Ті хто не зможе лишаться там на завжди та дочекаються своєї скорої смерті. Цікавої вам гри! 

На стелі з'явився таймер. Лишилося дві години до початку. Знову почувся шум, крики, сльози. Альбіна від безизходности почала плакати. Анастасія мовчки сиділа не знаючи що робити. Десь через годину всі змирилися. Деякі мовчки сиділи та вже чекали смерті на кинутому безлюдному острові, а в деяких навпаки з'явилась цікавість до випробування. Альбіна та Анастасія подивилася на це оптимістично та в майбутньому стали товаришками. 

Як виявилося Анастасія мала талант до виступу на сцені, до впливу на людей. Вона мріяла бути акторкою, але через не згоду батьків вона збиралася вчитись на юриста. Альбіна, яка жила цирком розуміла цю цікавість до сцени. 

Дівчат цікавило мистецтво та історія тож це могло допомогти їм в грі. Не дивлячись на різницю в віці вони знайшли щось спільне.