Розділ 2

2. Я не боюсь, не вірю, не прошу. Мені ніхто не потрібний, навіть ти. 

Ніна 

— Гей, новенька, сідай до мене!  — прокричала на всю їдальню дівчинка з двома хвостами. 

Одягнена вона була яскраво, я б сказала, зухвало. У моєму гардеробі такого не було. Взагалі, у мене було два стилі. 

Перший такий, як зараз. Спорт, темний одяг пацанки, це допомагало. Так я могла почуватися комфортно, я ставила певний бар'єр між мною та світом. Огороджувала. 

Другий, пастельні відтінки справжньої дівчинки. Боді обтягуючі, кофти з легким вирізом, класичні білі сорочки. У цьому я почувала себе вразливою, але собою.  Цей стиль відгукувався в моїй душі і найбільше я хотіла б завжди ходити так. Але точно не зараз, на мене і так жахливо дивляться, якщо я одягну хоча б одну річ дорожче за телефон когось тут, я отримаю по шапці. 

— Я Аня! А ти?  — Все ж таки підсіла до неї.
Взагалі, вибір був невеликий. Я не була знайома тут ні з ким, крім Ліберте, але до її компашки вхід точно був закритий... 

Вони сиділи в самому кінці їдальні, біля вікна, і їхня компанія здавалася мені похмурою, начебто, як і всі тут, сміялися,  розмовляли, але там було щось інше.  Щось, до чого мені явно не дадуть доторкнутися. 

— Я Ніна. 

Подали обід. Макарони з сосисками, свіжий помідор і чай. Надто солодкий. Я п'ю без цукру. 

Їли ми з дівчиною мовчки. Мені було не затишно. Я не знаю, як шукати нових друзів, як звикнути до цього нового життя. У мене забрали маму, старе життя, місто та всі мрії... 

— Я Мадіна. Будемо знайомі. — Підсіла до нас ще одна дівчина. У неї було блондинисте каре і вона єдина, хто при знайомстві зі мною, потис мені руку. Я була приємно здивована. — Христина дивиться на тебе весь обід. Я так і ревнувати можу розпочати. —Пожартувала блондинка, а я не зрозуміла, про кого йдеться. 

— Хто витріщається? 

— Хіба ви не знайомі? Вона тягла твої речі нагору. Ліберте. 

— Її звуть Христина? Просто вона... 

— Не дозволила так називати себе. Все ясно. Тут лише дві людини, які звуть її так. — Пояснила Аня. 

— І я входжу до їхнього числа!  — Завзято посміхнулася Мадіна. Вона мені подобається. Класна. 

— Ви в якомусь класі? 

— Обидві в десятому, тож нам йти в один бік.  — Може, я знайду подруг? Христина не була схожа на гостинну однокласницю, до того ж, як я зрозуміла, вона в одиннадцятому. 

Тарілку я відносила остання. Мені не хотілося йти на факультативи, які мені поставили, посилаючись на вступ до медичного. Мені хотілося закопатися в подушку і розплакатися, тому дівчаткам я сказала, що до кабінету дістануся сама, вони тільки пояснили, як йти. 

Надворі було похмуро, світла досі не було, людей теж. Усі розбрелися по кімнатах чи кабінетах, у суботу справ багато, відпочинок чекає у неділю. Я закуталася в свою шкірянку і тихо ступала, обминаючи калюжі. 

До жіночого корпусу ще кілька хвилин, але дійти я не встигла. Різко мене оточили. 

— Ніночка... Ось, як звати нашу нову дівчинку. — На мене дивились ті самі жахливо неприємні очі, які я декілька годин тому відшила в автобусі. 

Як виявилось, з тими хлопцями він вже затоваришував і зараз вони разом взяли мене у коло. В котел зі страху та розпачу. Все підробили, поряд нікого не було. Мертва тиша. Але хто б допоміг? Хто піде проти чотирьох придурків, більше за мене разів в десять? І заради кого? 
Закон стада: своїх не кидаємо, але чужих ображаємо. 

— Нова дівчинка ябіда, я б не наважилась її ображати. 

Моя головна зброя – слово. В мене є мозок, я можу відводікти їх і втікти. Або ні? 

Вони сміються та просто мовчки йдуть на мене. Кожен крок відбився в моїй голові страшним болем і я не знала, що робити. Вперше не знала. 

Але далі всі ми почули голос: 

— Відійшли назад. Зараз. — Спокійно так, без криків. Хрипко, пропалено, але мене ніби обійняли. Так рідно і тепло стало від цього голосу. Дивна реакція. Умиротворено. І спокійно. 

— Це хто? — Перешіптувались хлопці, а, коли зрозуміли, на їх обличчях відобразився страх. Я ж могла лише кліпати очима. 

Що за людина за моєю спиною, вашу мати? Чому вони так злякались? Чому вони вже знають всі події, а я все ще ні?! 

— Як тебе там? Спарта, так? Нам розповідали, ти крутий. — Посмішка засяяла на їх обличчях і я нарешті обернулась. 

В метрі від мене стояв високий чоловік.  Зав'язане в маленьку дульку попелясто-біле волосся, пірсинг у носі та губі, грізний вигляд. Чому вони його злякалися? Він був схожий на Христину, але Христину тут ніхто не боявся. А ось Христина... У моїй голові були думки, що над нею є хтось ще, я мала рацію? Цей чоловік та сама людина, яка тримає в страху весь інтернат? 

— Я бачу погано розумієте.  — В одну мить у нього в руці з'являється пістолет, і він стріляє в небо. 

Я здригаюся від гучного звуку, руки починають тремтіти. Господи, та що ж це за страх?
Мене швидко штовхають у його обійми і я, не утримавши рівноваги, падаю прямо на цього Спарту. У ніс врізається запах дорогого адекалона. 

Майже одразу відлітаю від нього, ніби від вогня, і встаю поряд, озираюся. Так, я злякалася пострілу, але не злякалася його. Чому? 

— Спарто, вибач, ми ж не знали, що твоя дівка, з твоєї банди. Нам сказали, що її ще не ділили... 

— Якщо її не ділили, то це не означає, що вона не моя. Якщо людина не в моїй банді, це не означає, що вона не в моїх руках. 

З жіночого корпусу вилітає Христина.  Різко гальмує, оцінює ситуацію, а далі блискавично підлітає до мене і стискає руку. 

— Ти задовбала мене, у тебе фетиш за руки тягати? Відпусти! — Закричала я, а вона ще міцніше стиснула. 

— Ти що наробила тут? Я просила не показувати характеру! Я просила поводитися адекватно, ти хоч розумієш, куди потрапила? — Вона трясла мене з усієї дурі, що я не стрималася і вільною рукою дала ляпас цій ненормальній. 

— Мені боляче, чуєш? Досить кричати на мене! — Ліберте хотіла ще раз підлетіти, в її очах літали іскри, але погляд «Спарти» її зупинив. 

Невже це той єдиний чоловік, якого боїться Ліберте? 

— Брейк, Христино. Заспокойся. Лялька не винна. Ходімо. — Він кинув на мене холодний погляд, і вони пішли разом. Чому взагалі Лялька? 

Я так і залишилася стояти посеред інтернату одна. У голові купа запитань.  Хто такий цей блондинчик і чому його всі бояться? Звідки він має зброю і чому він мене захистив? Чому ніхто з вчителів не вийшов на звуки пострілів? 

— Хто стріляв? Що тут відбувається?  — Вибігла на вулицю в одній легкій кофті директор, а за нею вчителі та діти. Гаразд, останнє питання вичерпане. — Ніно, що сталося? 

— Нічого... Це десь там постріли за тим будинком! — Показую кудись за одну з хрущовок. — Я дуже злякалась… 

І мені повірили. У мене досі тряслися руки, а район справді був кримінальним, тож стрілянина – не новина. Перший день і я вже брехати починаю. Ось вам і кримінальні райони. 

* 

— Хто вона?  — питає Дмитро, скидаючи попіл від цигарки просто на підлогу.  Дівчинка його зачепила... Було в ній щось, чого в тутешніх не знайдеш. 

Спочатку хотів пройти повз, не допомагати. Пацани, навіть з його банди, не те, що ліві, часто любили погратися з дівчатами. А ця, видно було, сильно їм насолила. 

Але повз чомусь не пройшов. Почув голос. 

《 — Нова дівчинка ябіда, я не стала б її ображати. 

Голос був твердий, ніби та й не боялася.  Щось перемкнуло і ноги самі помчали до паркану.
Ця дівчинка знає, що робить, бо відволікала їх добре. Вона не сильна, але слово було її зброєю. Розумна. Розумна нова в їхніх краях. Її ламали так, як і всіх, але ламалася вона по-іншому. 

Далі все пішло не за планом і Діма навіть застосував зброю. На території інтернату.  Свого, вашу мати, рідного інтернату. Але це було потрібно. Ці недоумки вже довідалися про якогось "Спарту", але страх їх був примарним і міг легко розвіятись. А він звик тримати тут усе під контролем. Треба було показати, хто тут тато.》 

— Нова. Мене їй у няньки взяли, мешкає тепер зі мною, за словом у кишеню не полізе. Розумна. Мільйон книжок із собою набрала, шмоток дорогих, але ще не усвідомила, де знаходиться. — Христина говорила швидко, емоційно. Вона досі не відійшла від того, що Лялька дала їй ляпас. 

— Нова... Єдина дівка цього року, чи що? 

— Так. Самі в шоці були. Спочатку хотіла запропонувати тобі її кандидатуру, але після цього, — вказує на щоку, — нізащо. 

Діма голосно засміявся. Христина була єдиною, хто розбавляв їхні важкі сірі будні. Вони були скрізь і завжди разом, впевнені один в одному на тисячу відсотків. Більше друзі, ніж партнери. 

— Я помітила, що вона розумна. Цікава дівчинка. Звати як? 

— Не знаю. Чи не уточнювала... Я тобі привезти її ввечері можу, в чому проблема? 

— Ні. Я сам з нею розберуся. 

— Сподобалася? 

Спарта не відповів. Мовчки відчинив висувний ящик у столі і дістав пістолет. 

— Тримай. — Кинув його в Кріс. Та зловила.  — Товар треба забрати, ти поїдеш. 

Христина посміхнулася. Любила, коли на неї звалювали якісь справи, любила тримати в руках зброю, але зберігати її в інтернаті ніхто не хотів. Вони двоє бачили в ньому будинок, якого ні в кого тут все одно не було. Інтернат — примарна надія, що хоч десь на них чекають, надія, що він вимагає їхнього захисту та контролю, надія, що хоч десь вони по-справжньому потрібні. 

На тому й попрощалися. Діма віддав ключі від тачки, документи, а сам налив собі ще віскі. Лялька... Що ж у тобі такого особливого, Лялька? 

Ніна 

Спарто... Що в тобі такого особливого, Спарто? Я не можу дати собі відповіді на це запитання. Я не розумію законів цього маленького міста, не можу нічого пояснити… 

— Злякалася? Не бійся, таке часто.  Звикнеш. — Заспокоювала Мадіна, яка відпросилася з нашого, як виявилося, загального факультативу, щоб налити мені м'ятного чаю та дати валеріанки.
Не думаю, що це було зроблено від щирого серця, думаю, вона просто хотіла пропустити урок. Ця дівчина була справжньою дитиною. Веселою, швидкою, гіперактивною. 

— Хто такий Спарта? — Все ж таки запитала я. А вона не поспішала відповідати. 

— Як тобі так пояснити... Все складно.  Звідки ти чула це ім'я? 

— Не важливо, просто дай відповідь. А я розповім тобі правду про той постріл. — Закон жанру: послуга за послугу. 

— Все місто тримається на банді. Називай це як хочеш, мафія, угрупування, але це правда. Це місто, хоч і маленьке, але через нього проходять найбільші постачання наркотиків, алкоголю, зброї, цигарок, контрабанди до столиці. Наші люди важливіші навіть за столичних мажориків, бо вони вирішують що, куди й навіщо. Таких банд дві в нашому місті і в сусідньому, і головний Спарта. Усі бояться його і ніхто не сміє суперечити. Половина інтернату під його впливом, купують у його дилерів наркоту, половина працює у нього. Відбір жорсткий, людей мало, але це не скасовує значимості Спарти. Не знаю, звідки в твоїй голові його ім'я, але краще забудь. Я пов'язана з цим, тому що не кину Христину, вона сестра моя, але тобі раджу спокійно довчитися два роки та поїхати. Тут життя немає, якщо ти не в команді, а якщо проти, тим більше. — Я слухала її монолог і не перебивала. 

Я потрапила до серіалу. У поганий, несправжній серіал. В якийсь бойовик, трилер, але не в реальне життя. 

— Я бачила його сьогодні... Зі мною приїхало чотири пацани, вони приставали в автобусі, я їх відшила, ось знову пристали на вулиці. Він допоміг, відлякав їх одним своїм виглядом, але чомусь вистрілив. Потім прибігла Ліберте, хлопці втекли кудись за школу, а ці двоє пішли.  — Закриваю обличчя руками, спираючись на стіл у новій кімнаті. Запах цигарок досі не вивітрився, але ідея вкрасти у Христини одну нав'язливо засіла в голові. 

Один день у цьому жахливому місті і я вже готова почати курити. Жах…