Розділ 1

Коли вся твоя душа в темряві і навіть зорі не дарують світла, просто відкрий цю книгу. 

Присвячую собі, бо люди зраджують. 

Акт 1. Я ненавиджу людей, але вони в цьому не винні. 

1. Розчинися в нескінченності сірих хмар, поринь у вир безбарвної осені. Це не кохання. 

Старий автобус під'їхав ближче до дванадцятої дня, і в цій глушині цей захід був подією року. Весь жіночий корпус повалив надвір. Молодші просто тому що нудно, підлітки для того, щоб знайти серед новеньких подруг і хлопців. Тут діяли закони жанру: хто перший, того і тапки.  Старші зібралися, щоб дістати через паркан чергову цигарку, знайти серед нових своїх. Тут діяли закони стада: знайди головного і бий його, решта розбіжиться. 

Напрочуд, було тепло, хоча вже тиждень лив дощ. Небо сповіщало про важкий рік, про важку зиму, нескінченну. 

Інтернат номер 5 на сході країни, в забутій Богом далині, славився життям "за поняттями" та небезпечною дорогою додому нічними провулками. Старий, з відбитими на голову учнями старшої школи, яких утихомирити не міг ніхто.  Батьки не ті, вчителі не рідні, рідна лише вулиця. Закони вулиці: не зраджуй, не здавай, бий до останнього. Правила інтернату були далекі, правила вулиці були за рідних. Так уже вийшло, що багаття в стінах чергової закинутої будівлі було краще за тепло і чисте ліжечко в стінах інтернату. Щоправда, душі не було ніде. 

— Коли Спарта буде? 

Компанія з трьох дівчат зібралася під парканом, на відстані був центральний вхід, куди повинен під'їхати довгоочікуваний автобус. 

— Не буде Спарти, сьогодні не спуститься на грішну землю. — Жартували за парканом, а Христина напружилася. 

— Всенсі, не буде? Я сама їх повинна відбирати, чи що? — Образа на друга, якому дали сумнівну, але дуже підходящу клікуху Спарта, причаїлася в місці, де колись було серце. 

— Сказав нікого не відбирати, людей достатньо. Що ці сірі мишки можуть узагалі? Вони зброю в руках не тримали. 

І то була правда. Діти, яких привезуть сьогодні, лише усвідомили всю суть злого світу. Їх тільки кинули, їх тільки-но зрадили і тепер злом стануть саме вони. 

Нарешті автобус під'їхав, і Христина відволіклася від старих друзів. Ті не довго думали, розвернулися і пішли, робити їм тут не було чого. 

З транспорту повалили діти, і завуч швидко стала на проході з аркушем паперу: 

— Ніхто не вийде! Усі за списком! — Прокричала вона так, що почула навіть їхня компашка біля паркану. 

Жінка була повненькою та істеричною. Але не злою. Тут за доброту цінували, хоч іноді й ламали. Закон вулиці: не зламаєш ти, зламають тебе.
Спочатку пішли малі, зовсім малі, трималися міцно, не плакали, і тільки коли у свої обійми їх забрала Ганна Олегівна, половина розплакалася. Так, Христина теж не могла витерпіти присутності виховательки молодших класів, від неї пахло домом, якого тут ніхто не мав. 

Далі ще півгодини записували середні класи. Вони були зухвалими та неслухняними. Кричали, юрмилися, матюкалися. Їх задавлять одразу ж, хай навіть не намагаються щось із себе будувати. Закон жанру: У цьому віці ламають їх, у старшій школі ламати будуть вони 

Старшої школи було мало, п'ять людей, і лише одне дівчисько серед них. 

Пацанів одразу забрали у свій корпус, а ось дівчинку спочатку записали, а потім обшукали. Чи немає чогось "вільного". Не було. Жодної цигарки. 

Христина помітила її одразу. Дві косички з чорного, вугільного волосся робили її ще молодшою, зріст не більше 150 сантиметрів, може менше. Чорні штани, шкірянка такого ж кольору, в руках рюкзак, поруч жовта валіза, єдина яскрава річ. Проблема лише в тому, що він був наполовину з її зростом. Нести такий було б важко, але вона потягла. Старших ніхто не зустрічав, не малі. Завуч швидко схаменулась і озирнулася: 

— Лібарова! Знову палиш? Допомогла швидко людині! — Крикнула в її бік жінка.  Помітила нарешті. Христина думала, що вже помре тут, а їй все одно буде. 

Швидко підбігла до місця подій і всі перевели на неї погляди. Малі розійшлися, а ось усім іншим було цікаво, що ж буде з єдиною новою старшокласницею?  Чекали на поповнення банди, а здобули це. Усі чекали реакції Христини, без дозволу малу не чіпатимуть. 

Дівчинка обертається і зустрічається очима із Кріс. І ось тут вона вразилася.  Чорні, мов темрява, очі відбивали дух.  Все одно на зріст, косички, її погляд говорив за себе. Таким можна було вбити. Спарті б сподобалося... 

Швидко підхопила валізу і зайшла з малою всередину. 

Ніна 

Автобус рухався повільно, стомлено. Його вже давно було пора віддати на звалище, але замінити все одно не було чим. Тому діти тремтіли в ньому.
Мене захитало. Раніше я їздила лише на машині. На маминій машині... 

Мотаю головою, щоб не розплакатися знову. У мене все нормально. Я виживу ці два роки в цьому безглуздому інтернаті і буду будувати своє життя. 

Сиділа я сама, біля вікна. Мені не потрібні були друзі, мені потрібна була тиша, але діти, яким на вигляд років по шість, кричали, перекрикуючи навіть рев старого мотора. Бісять. Все бісить. 

— Красуню, можна підсісти до тебе? — Питає один із пацанів мого віку. 

Тепер я пошкодувала, що жіночий автобус був більшим. Нам, дівчатам, довелося ділити місця ще з кількома амбалами, яких везли до того самого району, але в інший корпус. Тепер вони чіплялися до мене, єдиної їхнього віку. 

— Не можна. — Навіть не подивилась на нього. 

— Сувора яка, ну чого ти? — Падає на місце поряд, і мене знову починає нудити. Фу, ненавиджу. Бісить. Його маслянистий погляд жахливий, ніби старший за мене на 10 років, а не однолітка. 

— Я сказала тобі відвалити. Або кричати буду. 

— Тебе матуся вже не захистить тут. Все, як на зоні, дівчинко. Ще зустрінемось. — І пішов. Дякую, що ми живемо у різних корпусах. 

Я не була спортсменкою, яка може знести будь-кого, але добре бігала і була з розряду дітей із мізками. До 9 класу була відмінницею, потім мати померла... І ось. Я тут. Я ідеально знаю хімію та фізику, планувала вступати до медичного, хотіла йти на золоту медаль, добре співаю. Чи має тепер це хоч краплю істини та сенсу, якщо справжні проблеми – це не оцінки в школі, а знання звідти ніколи не допоможуть стати самостійною? Тут, по суті, цінуються закони вулиці і всім байдуже, як швидко я роблю завдання.  Тепер мені все одно, скільки знань у моїй голові, хвилює тільки, наскільки швидко потрібно буде увернутися, щоб не отримати по морді. 

До дванадцятої ми прибули. Це показував мій старенький телефон. Я збирала на новий уже два роки, але тепер було не до нього. Гроші потрібні були для того, щоб вижити, а не на сучасні іграшки, бо більше кишенькових мені давати немає кому. 

Поки розподіляли натовп молодших, я пересіла на їхні задні місця. Там були вікна, через які краще видно інтернат. 

Старий центральний вхід, ще мокрий від нічної зливи асфальт і побиті ворота. До речі, віддалік, трійка дівчат курила. Одна привабила мене найбільше. Вона стояла окремо від інших і вела діалог із кимось "ззовні". Видно було, що її шанують. Що ж, познайомимося. 

Вийшла я остання. Пацанів забрали і я видихнула. Мінус одна проблема. 

Мене перевірили, як зечку, а я мовчки чекала, коли мені віддадуть мою валізу. Озирнулась. На мене дивились усі, але ніхто нічого не сказав. Не думаю, що вони боялися завуча. Вони боялися когось іншого. 

— Забирай. Все чисто. — Нарешті мені вручили річ. 

Стало зрозуміло, що допомоги не дочекаюся. Сама потягну. 

Коли потягла його за собою, повна жінка схаменулась. 

— Лібарова! Знову палиш? Допомогла швидко людині! — Так. Хто з тих трьох Лібарова і з ким мені зараз доведеться познайомитись? 

Обертаюся і бачу ту саму, на яку звернула увагу ще в автобусі. 

Погляд віч-на-віч і щось у мені здригнулося, хоча виду я не подала. В її очах була влада. Сила. І море. Бо вони були майже синього кольору. Це лінзи такі чи...? Згадую, де я. Навряд чи у них тут є лінзи. 

Мовчки підхопила мою валізу і повела всередину. 

Вона була набагато вищою, у сірому спортивному костюмі. Колір волосся я не роздивилася, вона була в капюшоні та шапці. 

— Ну, познайомимося? Звідки ти, мала?  — Голос хрипкий. 

— Із сусіднього містечка. Як звуть тебе? —Вирішила все ж таки підтримати діалог.  За нею я не встигала, то ж уже й не поспішала. Просто йшла ззаду. 

— Для тебе – Ліберте. Ім'я тут моє такі, як ти, не називають. І навіть, якщо взнаєш, краще не вимовляй. 

— Ти типу Волан-де-Морт? — Хмикнула я, а вона різко зупинилася і обернулася. Я мало не врізалася в неї. 

— Гірше, мала. Він програв, а я завжди виграю. 

— Фортуна і до щасливців повертається дупою. — Я знаю, що не можна так казати, але стриматися не можу. Вона лідер тут, у цих стінах, але я відчуваю, що її прогнути можна. І вже хтось прогинає, ось того чоловіка боятися треба. 

— Ти рот закрий. Всі вони внизу чекають моєї вказівки і, якщо я скажу тебе цькувати, то повір, так і буде, мала. —Знову дивиться в очі, але я не дозволю собі злякатися. Вона не побачить в очах страху. 

У моменті дивиться кудись за спину і кричить: 

— Зачекайте! Де новенька живе? — Я обертаюсь і бачу якусь жінку.  Примружуюсь і на бейджику читаю "Директор. Аліна Ігорівна." 

— Гарне питання, доки не визначили. У тебе ж є в кімнаті ліжко вільне? Забери дівчинку до себе. 

— Ви ж знаєте, сусідів не беру, я живу сама. Я не нянька. 

— У нас такий дурдом, посеред року стільки дітей. Я розберуся, переселю. То ж нехай з тобою поживе, а там вирішу. А то я теж на твої нічні вибрики очі можу перестати закривати. — А це вже цікаво... Ця дівчина розмовляла з директором, як із подругою, невже в неї тут настільки великий авторитет? 

— Гаразд. Ідемо, мала. Зі мною житимеш. 

* 

Цікава дівка, Христина спочатку подумала, що така сама, як і всі ці повії-цербери за її спиною, але ні... Вона якась інша. Відповісти може, мабуть, не дурна. Ще й гарна, цей колір волосся, явно рідний, дуже їй йшов. 

Кімната Христини знаходилася на відстані, в закутку. Жила дівчина одна завжди, як тільки змогла досягти хоча б мінімальної популярності. Спочатку вона була примарною, але коли Спарта її визнав, більше того, вони потоваришували, довіра і повага з'явилася сама собою і звільнити для неї кімнату було легко. Директор не заперечувала, хоч і не раз мали умовляння, Кріс робить щось за чудову кімнату, в якій живе одна. 

Христина пропустила дівчисько, імені якого ще не знала, перед собою. Чесно, ім'я було не цікаве. Набагато цікавіше було розглянути її ближче, розкусити і піднести на блюдечку Спарті. Він оцінить, їм точно потрібні такі кадри. За два роки дівчина навчилася розрізняти тупих дуреп і дівчат, які подають надії. 

— В якому ти класі? 

— Визначили у десятий. — Старшої школи було небагато, то ж і класу було лише три.  9, 10, 11. Без літер. 

Далі сиділи мовчки. Христина лягла на своє не заправлене з ранку ліжку (на що новенька лиш дивно глянула, адже своє ліжко майже одразу перезаправила рівно та гарно), дівчинка почала розбирати свою важку валізу. 

Сині очі стежили невідривно. Вона намагалася зрозуміти про нову сусідку без слів все. 

Спочатку на напівпорожній стіл, де тільки у висувній скринці лежали кілька пачок цигарок, пара зошитів та ручок, потрапили книги з хімії та фізики. Збірники завдань та тестів до іспитів, книга з теорією, книга для лабораторних та ще тисяча та одна книга. Господи, один нуль на користь блакитноокої. Ця дівка справді була розумна. 

Далі пішов одяг. Стильний, дорогий. Ця дівчинка жила у крутій родині, але якось опинилася тут. Тепер не одне вбрання не допомогло б дістати її зі дна соціального статусу "інтернатівська, нікому не потрібна річ." 

— Я відчиню вікно. — Не питання, а ствердження. 

— Ні. Холодно. — Заперечила Христина. 

— Ти тут палиш, треба провітрити. — І все одно йде відчиняти. 

Дівчина схоплюється з ліжка і тягне другу на себе: 

— Ти голочки прибери, мала. Зжеруть тебе тут і не подавляться, і мене краще не чіпай. Вдарю так, що не встанеш. — Вперше блакитні очі забарвилися темрявою. 

Вона сильно стискала зап'ястя, могла залишити синець. Прогримів грім, вимкнулося світло, двері відчинилися. 

— Дівчата, на обід збираємось у чоловічому корпусі, через грозу наша половина без світла. 

Клас. Мало того, що цей район і без того був непробудною пітьмою, так ще й без світла. У чоловічому корпусі. Жах. 

Христина покинула кімнату першою.  грюкнувши дверима.