Нове життя, нове ім'я

 — Гаразд, маю вже їхати, — господар будинку узяв мобільний і набрав номер: — Лялечко, зайди сюди, будь ласка! 

За мить Сніжана знову з’явилася на порозі. Стояла мовчки, тільки нервово крутила обручку на правій руці, немов підсвідомо хотіла звернути на неї увагу Богдана. Він вмів уловлювати такі психологічні нюанси. Тому зобразив на обличчі ввічливу байдужість, поки Татарський інструктував дружину, що вона має нагодувати гостя, показати йому, де саме в будинку відбувалися незвичайні події, та, власне, розповісти про усе, що вона чула і бачила. 

 — Добре, — вона кивнула. 

Тоді  провела поглядом чоловіка і повернулася до Богдана:

 — Вам спершу подати обід чи показати будинок? 

 — Може, будемо на ти? — він зніяковіло кашлянув. — Все ж, ми не зовсім чужі люди. 

 — Не знаю, чи буде зручно, — вона знизала худенькими плечима. 

 — Щоб у чоловіка не виникло зайвих питань? Ну добре, на “ви”, то на “ви”...

 — Поки його немає, можна на “ти”, — вона слабо усміхнулася.

***

Своїх батьків Богдан не пам’ятав. Мати залишила його в пологовому будинку, написавши відмову від дитини. Про батька взагалі нічого не було відомо. Коли він виріс, то міг би їх шукати, зважаючи на те, що мав доступ до різних архівів, але не став цього робити з принципу. Бо вважав: раз він малюком  виявився непотрібним матері, то й вона тепер не потрібна йому. 

А от Олю він шукав, і в соцмережах, і пробивав по різних базах даних. Але кілька жінок з таким ім’ям і прізвищем відрізнялися за віком, тож він зрештою покинув це заняття. А виявляється, вона просто змінила ім’я…

Він добре пам’ятав їхню першу зустріч. Тоді Олечку привезли до дитбудинку після загибелі її батьків. Вони попливли на риболовлю на човні, а посеред річки з якоїсь причини човен перекинувся. П’ятирічна дівчинка цілу добу сиділа замкнена в будинку, поки сусіди не забили на сполох, тільки тоді з’ясувалося, що її батьки зникли. А потім знайшли перекинутий човен, а далі й тіла…

Родичів у малої не було, тож вона опинилася в тому ж дитбудинку, де мешкав Богдан. Він був на рік старшим, але набагато досвідченішим у справі виживання в  “джунглях” дитячого колективу, де кожен був сам за себе, і де  домашній, ніжній Олечці інакше б довелося несолодко. Але Богдан узяв над нею шефство з перших днів перебування в дитбудинку. Захищав від хлопців-забіяк, стежив, щоб ніхто не вкрав Олині цукерки, які дітям видавали на свята, заспокоював, коли вона плакала за батьками. 

Так вони прожили рік. А потім Олю вдочерили. Прийшли вже не дуже молоді чоловік і жінка, роздивлялися дівчаток, які гралися надворі ( було саме літо), і потім вказали виховательці на Олю. Вона була найсимпатичніша: маленька, зі світлим волоссям, яке, навіть коротко підстрижене, не псувало її зовнішність, з великими блакитними очима і сором’язливою усмішкою. 

 — Олечко, за тобою прийшли батьки, — солодко посміхаючись, сказала вихователька. 

Дівчинка насупилася і сховалася за спину Богдана.

 — Це не мої батьки, — тихо промовила вона. 

Тут же всі стали дорікати їй, що от, така невдячна, інші дітки мріють про власний дім, а вона ще й перебирає… 

І хоч дівчинка плакала і відмовлялася від “нового дому”, зрештою, всі документи було оформлено, і її забрали з дитбудинку. 

Після того Богдан більше ніколи її не бачив… Але часто подумки розмовляв з нею, особливо, коли було важко на душі. 

І от він стоїть поруч із нею реальною, але чомусь бракне слів, і він не знає, що сказати…

 — Покажи, де там у вас той привид, — сказав зрештою, аби перебити мовчанку. 

 — Добре, ходімо…