Дівчина з минулого

Будинок його вразив. Він виглядав точнісінько як у кінокартинах із життя заможних людей дев’ятнадцятого століття. Хоча, мабуть, десь тоді й був споруджений, а зараз лише відремонтований з урахуванням сучасних технологій. Навколо був великий сад у англійському стилі: з лаконічним дизайном, але все виглядало продуманим до дрібниць. 

Господар сам відчинив двері. Був одягнений по-домашньому: у джинси і просту чорну водолазку. Ніби “косив” під Стіва Джобса. Взагалі він виглядав як такий собі світський інтелектуал, наскільки Богдан пам’ятав його зі зйомок, був комунікабельним, простим у спілкуванні, незважаючи на свої величезні статки. 

 — Вітаю, Богдане, заходьте, почувайтеся як удома, — усміхнувся він. — Я приготував для вас кімнату, можете покласти свої речі. 

 — Та це не обов’язково, — знітився Богдан. — Я ж на машині…

 — Ну, не будете ж ви в авто ночувати?  — усміхнувся Татарський. 

 — Ночувати?  — перепитав Коваль дещо здивовано. 

 — Я хіба вам не сказав? Ті дивні речі кояться в будинку переважно вночі, тому щоб за цим спостерігати, вам доведеться бути присутнім тут цілодобово…

 — Без проблем, — Богдан кивнув. 

 — Тоді давайте спершу вип’ємо чаю, і я введу вас в курс справи. Бо часу в мене малувато, за годину маю їхати до міста.

Вони пройшли до вітальні, обставленої теж у класичному англійському стилі. Все тут було в приємній блакитно-білій кольоровій гамі, і незважаючи на спекотну погоду, в кімнаті панувала приємна прохолода. 

За мить відчинилися другі двері в глибині кімнати, і до вітальні увійшла невисока світловолоса молода жінка у простій білій сукні. Втім, ця видима простота свідчила про те, що вбрання пошите у дорогого дизайнера. 

Жінка поставила на стіл перед ними тацю зі скляним чайником, наповненим чаєм, який ще парував, двома фарфоровими чашками, цукерницею та корзинкою з якоюсь домашньою випічкою. 

 — Знайомтесь, Богдане, це моя дружина, Сніжана, — Олексій ніжно обійняв жінку за плечі. — Пробуйте булочки, вони тільки що з печі. Сніжана — чудова кулінарка. 

Жінка знічено усміхнулася, відкидаючи з чола пасмо білявого хвилястого волосся. Вона була така ніжна, аж прозора, а особливо Богдана вразили її очі — великі, синьо-зелені, що за кольором нагадували морську воду в тихий літній день. 

 — Ви зі Сніжаною ще поспілкуєтесь, коли я поїду, — Олексій легенько кивнув на двері, і дружина слухняно пішла до виходу. Вже стячи на порозі вона раптом озирнулася, і її погляд зустрівся з Богдановим. 

Його наче струмом вразило. Сидів, майже не слухаючи те, що розповідає Татарський, і лише професійна звичка допомагала йому зберігати зосереджений та врівноважений вигляд. Думки ж крутилися навколо цієї жінки, якій так личило її нове ім’я. 

Чому нове? Бо він міг поклястися, що знав Сніжану Татарську в іншому житті. Тільки тоді її звали просто Олею…