Лялька

— Було б нечесно стверджувати, що мені не сподобався смак її крові, — Лів розповідала Андре про Анжеліку. — Але... я відчула себе дикункою. І це неприємно.
Вони стояли на веранді своєї вілли і дивилися, як Сонце повільно здіймалося над морем.
— Бачила вчора дівчину в червоній сукні? — спитав Андре, однією рукою притягуючи до себе міцніше дружину. — У неї п'ють прямо з горла.

— Я так і подумала. Підозріло широке кольє. Але батьки мене виховували інакше. І ти теж. Я от думаю про Артура ... Невже він тепер харчується, як тварина?
— Мила моя, він і раніше так харчувався, — сказав Андре, наче в цьому не було нічого нового. — Чи тобі не доводилося бачити його в процесі?

Лів задумалась. Справді, в дитинстві вона ніколи не бачила, як їсть її брат. А їй самій кров наливали в маленьку дитячу філіжанку з рожевими квіточками. Вона невиразно пам'ятала батьків. Збереглися лише уривки спогадів. Наприклад, як жінка з довгим каштановим волоссям співала, сидячи на підвіконні високого вікна в бабусиному будинку. А за вікном лив дощ. Як сильні руки батька підхоплювали її, маленьку Лів, і підкидали вгору. Мама називала будинок бабусиним. Ніхто не знав, чи має вона на увазі свою бабусю, чи бабусю Лів та Артура. У жодному разі нічия бабуся в цьому будинку ніколи не з'являлася.

Андре блукав разом з Лів її спогадами. Він знав, як вона любила старовинний дім у північній Італії, але вважав це місце небезпечним для неї. Будинку було близько шестисот років, і про його існування знало забагато вампірів. Серед яких були вороги роду Воранор. Колись одна вампірка з сім'ї Лів, а, точніше, саме та бабуся, якої вона ніколи не бачила, вела дуже світський спосіб життя. Армая запрошувала до себе безліч гостей, не дуже цікавлячись їх сутністю. Життя було для неї великим галасливим святом, зі змінами костюмів, декорацій, вин, груп крові, без жодної зупинки, без буднів, без суворих правил. Армая витрачала величезні суми на шовк, оксамит і мережива, на срібний посуд (розвіюючи для всіх забобонних міф про те, що вампірам шкодить срібло), на дорогі парфуми та східні пахощі. Кожен день для неї був днем ​​пошуків та відкриттів. Але кожен шукач рано чи пізно відчиняє заборонені двері, входить у печеру, що загрожує обвалом, словом, знаходить те, чому краще не бути знайденим.

Свого часу в Армаї виник конфлікт з вампіркою-кіллером. Перша звабила чоловіка другої. Конфлікт став дуже серйозним і бабусі Лів довелося залишити Італію. Вона перебралася до Нового Орлеану, де прожила півтора століття. Її змусила повернутися звістка про загибель доньки. Але, як тільки вона ступила на землю Старого світу, одразу ж зіткнулася зі своєю смертю.

Меран, у якої Армая колись відібрала чоловіка, не забула старих образ. Вона твердо вирішила не допускати на землі суперницю (а «своїми» для неї були всі європейські землі). Нерок, давній вампір, який упродовж чотирьох століть був разом із Меран, теж втік, ще після першого конфлікту між жінками. Він зберігав вірність дружині дуже довго, але коли підпав під чари Армаї, почуття провини, зазвичай непритаманне вампірам, стало його нав'язливим станом. Саме собою воно не було б таким страшним, якби не призводило до деяких харчових розладів — організм Нерока перестав сприймати кров. Щоразу при спробі її випити, його вивертало і супроводжувався цей стан думками про його зраду. Він не знав, що колись давно Меран звернулася до відьми, щоб та наклала закляття вірності на її чоловіка. Закляття вийшло дуже потужним і продовжувало діяти навіть після смерті його авторки. Нерок не шукав причин, він просто вирішив втекти подалі від свого старого життя.

Так Армая стала причиною сімейного конфлікту, який спочатку вигнав її в чужі землі, а потім взагалі під землю. Меран мала багато знайомих кіллерів, які готові були зробити для неї все, що завгодно. Крім багатства і чарівності, була в неї ще й широка мережа зв'язків. Через неї інші вампіри могли, у разі потреби, отримати відомську допомогу. Армая не мала шансів проти всіх убивць Європи.

Андре не розповідав про це ні Лів, ні Артуру, вважав, що з них достатньо втрати батьків.

— Може, ми якось відвідаємо брата? — солодким голосом спитала Лів. Знала, що чоловік не виходить з її думок, тому показала йому картинку вчорашнього танцю з американцем.
— Натякаєш, що за мною борг? — посміхнувся Андре.
— Не натякаю, а стверджую, — відповіла вона. — Анжеліка — така мила дівчинка. Вона мені так сподобалася.

— Вона чи її кров? — З ноткою сарказму запитав чоловік.
— Я б ніколи не вкусила, якби вона сама про це не попросила! — спалахнула Лів.
— Знаю, — тон Андре став примирливим.
— Тоді навіщо виводити мене з себе?
— Мені подобається, коли в тобі прокидаються емоції.

Дорога звивалася серпантином, але це нітрохи не заважало Андре розігнатися до божевільної швидкості. Налетіти на когось їм не загрожувало — виїхали вони ще до світанку, а в такий час траси були порожні. Чорний автомобіль мчав, подібно до пантери, що переслідує лань.
— Чому за всієї твоєї любові до всього французького ми живемо в Італії? — Лів закинула голову і дивилася крізь скляний дах на зірки, які пролітали вгорі.

— У Франції немає таких узбереж, — відповів Андре, натискаючи щось на сенсорній панелі. У салоні заграла музика — французька. — А ще в Італії в нас є сім'я годувальників — з людьми насправді нелегко досягти такої тривалої згоди.

В свІтлі щедрого ранкового проміння будинок Артура виглядав особливо чарівно. Його фасад був виконаний у мавританському стилі, а під'їзна дорога викладена великими білими та синіми плитами. Жодних огорож, лише підстрижені кущі лавра обрамляли периметр саду.
— Непогано влаштувався братик! — Зауважив Андре.