4. Андре

Білу віллу на узбережжі Середземного моря заливало золото ранкових променів. Лів наближалася до високих металевих воріт із гострими пелюстками та шипами кованих троянд. Вона намагалася скласти в голові якусь подобу виправдання. Охоронці пропустили її, попередивши, що господар уже повернувся. Лів у цьому й не сумнівалася.

Андре сидів на балконі другого поверху і чекав на свою благовірну. Легкий вітерець грав темними кучерями на його голові. Зі свого пункту спостереження він бачив усе: і прекрасний схід сонця, і стрункий силует дружини біля воріт, і охоронця, який на мить схилився до її вуха. Він знав, чому Лів втекла, знав, як підкупила вартових, і також знав, що зараз вона готова до чогось страшного, хоча він ніколи не давав їй приводу боятися його.

Багато століть минуло з того часу, як хлопчик на ім'я Наред народився в північному поселенні, серед вічних снігів і крижаних будинків. Він зростав незвичайною дитиною: кров трьох найсильніших і наймудріших представників роду людського текла в його жилах, усі їхні знання та навички, набуті за життя, були закладені в ньому. Але, разом з цим, отримав він й іншу, малоприємну спадщину — хворобливу чутливість до сонячного світла і нездатність харчуватися чимось іншим, окрім крові. Тому людиною його, як і Артаю з Ладохом, ніхто не називав. У селі, де народився Наред, називали їх духами льоду — холод не мав над ними влади. 

Наред з раннього дитинства знав, що він інший, не такий, як решта дітей у тому північному селищі, яке було його першим домом. І відрізнявся він від них не лише зовні. Дуже швидко хлопчик зрозумів, що випереджає в усьому своїх однолітків, та й тих, хто був на кілька років старшими за нього — також. Коли йому виповнилося десять, всі вони здавалися такими ж нетямущими, як дитинчата морських котиків, яких він іноді зустрічав на березі моря, — цілий день гратися, сміятися, пустувати — ті й інші проводили так місяці та навіть цілі роки свого життя. Нареда ж тягло до чогось більшого, йому не терпілося дізнаватися що-небудь нове про навколишній світ і... про себе. Так, насамперед його цікавив він сам. Чому він не такий, як усі? Чому його батьки не такі? І чому Рагар, який проводив з ним навіть більше часу, ніж мати і батько, не був схожим ні на них, духів льоду, ні на людей з племені? 

Батьки все ухилялися від пояснень, скільки б син не ставив їм одні й ті самі запитання. Всю історію розповів йому Рагар, назвав усі причини та наслідки, як тільки хлопчик наважився звернутись безпосередньо до нього. Наред любив Рагара не менше, ніж батька та матір. Цей чоловік став для нього головним учителем в житті. І коли одного разу він сказав, що пора рухатися з поселення кудись далі, Наред, у свої неповні тринадцять років, пішов за ним. Не одне століття провели вони разом — творець та його ідеальна дитина. Їхньою метою стала турбота про людей та навчання тих з них, хто бажав навчатися. Турбота про людей була не лише їхньою місією, а й необхідністю — чим здоровішими та чистішими були люди, тим легше було Нареду, адже його існування залежало від крові

В той час, як син зі своїм наставником пішли облаштовувати Південь, Артая та Ладох продовжували свою «божественну» місію на Півночі. Як тільки не називали і тих, і інших: аватарами — богами, які прийшли до людей з метою просвітництва, асами — вищими божествами, що протистоять усьому злому, девами — демонами, які можуть допомагати або ж зовсім звести зі світу. 

У Артаї та Ладоха більше не було дітей, але вони, як і Наред з Рагаром, робили собі подібних з обраних, які були достатньо сильними і розвиненими, щоб прийняти їхню кров та знання. От тільки не всі обернені пішли шляхом своїх творців. Деякі з них, відчувши в собі нові сили та можливості, ставали просто неконтрольованими жорстокими істотами, які робили все лише задля власного задоволення. Саме вони породили у людей панічний страх перед кровопивцями, який втілився в безлічі легенд і міфів у різних племен і народів в різних частинах світу. Багато імен давали цим жорстоким створінням, але найбільше закріпилося за ними одне — вампір.

Рагар полюбив Нареда більше, ніж будь-кого коли-небудь любив. Жодна його дружина, жодна дитина чи онук не пробуджували в ньому таких глибоких почуттів. Він знав, що ніяк не може вважати себе його батьком. І, тим не менше, ніколи для нього не було нікого ріднішого у всьому неосяжному світі. Рагар назвав Нареда сином і нашив на його плащ зображення пугача, як у нього самого. 

«Ти нічний птах, — сказав він йому. — І я теж люблю ніч. Вночі світ тихіший і небо ближче, Сонце не сліпить і не обпалює, повітря чистіше та прохолодніше. Від того й думається вночі краще, і думки від того ясніші. Ми з тобою два птахи з одного гнізда. Будь мені сином, Нареде. І я буду тобі батьком і матір'ю, братом та другом. Адже нікого іншого у нас у цьому світі не лишилося. На тебе чекає ще багато зустрічей, а для мене залишилася лише одна — зустріч зі смертю».

Останні слова Рагара тоді налякали Нареда. І не дарма. Після того, як свого часу він залишив названого батька та поїхав на Захід, Рагара вбили. Наред довго шукав убивцю, але в результаті навіть не зміг здійснити помсту. Винною у смерті Рагара виявилася дочка шамана Лалея, яку колись любив Рагар. Він залишив її, нагородивши трійнею, і, навіть не знаючи про це, вирушив у гори, цього разу маючи намір залишитися там назавжди, далеко від клопотів людського світу. Рагар забрався так високо, що спочатку і дихати було важко, але він адаптувався і вирішив ніколи не опускатися нижче з підкорених висот. Його тішила думка, що там уже ніхто не дістанеться до нього, ніхто не потурбує. Занадто багато часу він провів серед людей. Не одне сторіччя. Багато чого він почерпнув зі світу і багато віддав.