1. Повернення вигнанця

Втеча від власного чоловіка, хай і лише на одну ніч, стала для Лів справжньою авантюрою. Що зробить Андре завтра вранці? Замкне її у підвалі й більше ніколи звідти не випускатиме? Чи змусить ходити в чорній паранджі все подальше — нескінченно довге — вампірське життя? Ні, ні, звісно ж, ні. Хоча б тому, що в їхній віллі на узбережжі Середземного моря немає підвалу. Та й краса дружини — один з інструментів, завдяки яким Андре з такою легкістю досягає своїх бізнес-цілей. У будь-якому разі, Лів мусила ризикнути. Чоловік нізащо не відпустив би її на зустріч із братом-вигнанцем. А вона прагнула побачити Артура, хоч би чого це їй вартувало.

Лів стежила поглядом за рухом стрілки по циферблату. Шість хвилин до півночі. Триста шістдесят секунд. Триста шістдесят маленьких, ледь помітних кроків часу. Вона чекала спокійно, не виказуючи жодних ознак нетерпіння. Потім відвела погляд від годинника, підійшла до вікна і глянула на небо. Там уже сяяла у всій повноті своєї форми королева ночі. Лів усміхнулася куточками губ, вітаючи її, а потім знову подивилася на годинник. Залишалося менше трьох хвилин.

Вампірка попрямувала в протилежну частину кімнати до величезного дзеркала в темній срібній рамі. Як і все в цьому будинку, воно було залишком колишньої розкоші маєтку роду Воранор. Зустрівшись поглядом із відображенням, знову усміхнулася — цього разу ширше і природніше. Відкинула рукою на спину важкі пасма каштанового волосся і придивилася уважніше до свого обличчя. У місячному сяйві воно здавалося ще блідішим, ніж зазвичай. Темно-фіолетова сукня обтікала струнку фігуру і спускалася легкими хвилями трохи нижче колін. Тканина дарувала приємну прохолоду в надміру нагрітій за день кімнаті. Бабусин будинок був старим, кам’яним, у ньому давно ніхто не жив, тож ніяких кондиціонерів, та й взагалі електрики, тут не було. Лів залишалося тільки ловити свіжі потоки нічного повітря з відчиненого вікна та радіти вдалому вибору сукні.

«Твої давні слова про те, який сильний між нами зв'язок, про нашу єдність, про неможливість повноцінного існування одне без одного... Не знаю, навіщо я згадую зараз усе це. Може, просто під впливом такого затяжного очікування. Ні, якщо ти не з'явишся, я, звичайно ж, переживу. Повернуся додому і житиму, як раніше. За винятком одного — моя і без того примарна надія, яка ледве жевріла весь цей час, згасне остаточно й безповоротно. І знаєш що? Я не буду більше за неї хапатися. Поховаю, як годиться, з усіма почестями, прямо тут, у будинку нашого дитинства. Нехай спить своїм останнім сном. Можливо, мені так буде навіть краще. Спокійніше — так точно. Ти хоч уявляєш собі, як я чекала на тебе? Намагалася забувати, але ні, не могла, не могла забути, не могла не думати про тебе». Шквал емоцій вирував усередині, але на обличчі у дзеркалі не здригнувся жоден м'яз.

Внутрішній монолог скінчився. Залишалася одна хвилина. Лів більше не дивилася на годинник, але продовжувала подумки відраховувати секунди.

І ось стрілки зійшлися на цифрі дванадцять і ледь чутно клацнули. Вікно відчинилося, старі темні гардини затріпотіли, здіймаючи клуби пилу, і в кімнаті з'явився гість. В одну мить Лів опинилася поруч із ним.

— Ну привіт, брате, — вона зазирнула в його вугільно-чорні, як у неї самої, очі. — З Днем народження! — Сестро... — полегшено зітхнув він і притиснув її до себе. — Я боявся, ти забудеш. — Забуду? — з докором перепитала вона, вивільнившись з обіймів. — Я ніколи не розлучалася з твоєю запискою.

Лів клацнула масивним золотим браслетом на лівій руці, і з таємної схованки в ньому висунувся маленький паперовий рулон. Артур витягнув його і розгорнув. На крихітному пожовклому клаптику чорнилом було написано: «Дочекайся мене. У бабусиному будинку — домі нашого дитинства. Через сто п'ять років, у першу секунду дня мого народження. Артур».

— О, люба, це так зворушливо, — з глузливою посмішкою вимовив він, приклавши записку до серця. Сердито насупивши брови, Лів стиснула губи, але вже за мить показала братові кінчик язика і розсміялася. — Ти не уявляєш, чого мені вартувало вирватися, — Лів стиснула руку брата. — Не уявляю. Але я дуже радий, чуєш?! Я просто шалено радий, що ти тут! — Артур підхопив сестру на руки і закружляв кімнатою.

Лів залилася дзвінким сміхом. — Точнісінько як у дитинстві! Він опустив її на підлогу біля дзеркала. Два неймовірно схожих відображення з'явилися в ньому: бліді обличчя в обрамленні каштанового волосся, абсолютно ідентичний розліт брів, чітко промальовані вилиці й тонкі носи. Єдиною значною відмінністю були губи: дуже вузькі, майже безбарвні в Артура, і повні, підкреслені помадою сливового відтінку, у Лів. — Нам час на бал, сестричко, — схилившись до її вуха, прошепотів Артур. — Північ — це час, коли попелюшки тікають, а вампіри з'являються. — З якого приводу бал? — запитала Лів, пригладивши лацкани його смокінга. — З нагоди мого Дня народження, звичайно ж! — самовдоволено заявив Артур. — А все ж таки? — допитувалася Лів. — Чергова благодійна акція? Чи чиєсь весілля? — Скоро побачиш.