Зілля

Наступного вечора Лів вирішила з'їздити до Джузеппе. У неї з'явився план, який, очевидно, передбачав Андре. Навіщо б іще він відправив їй листа з червонооким вороном?

У Джузеппе виявилося не так багатолюдно, як минулого разу. Не було навіть самого господаря. Синьйора Клементина висловила своє здивування раптовим візитом Лів лише піднятими вгору бровами. Але цей мімічний жест зайняв трохи більше секунди. Наступної миті вже знову мала звичну свою привітну усмішку. Вона повела гостей до великого дерев'яного столу, за яким нещодавно святкували її день народження. Тепер він виглядав не так святково: без скатертини та з двома великими тазами риби — в одному почищена, в іншому — ні. Попри сутінки синьйора Клементина і не думала переривати роботу.

Лів зібрала до купи все своє самовладання, щоб не кривити носа від рибного запаху. На свій подив, вона відчула, що Алессіо вдихає його з насолодою та ноткою ностальгії.
— Дівчата поїхали з Кіро, — синьйора Клементина взялася за ніж і почала інтенсивно зчищати луску з великої рибини. — Вони все літо просилися до нього в Мілан, та батько не пускав самих. А тепер Кіро забрав їх, пообіцявши не зводити з них очей. Лише два тижні до кінця канікул залишилося, тож нехай відпочивають, розвіються. А то все тут, у землі та на землі, з нами, старими.
— Які ж ви старі?! — вигукнув Алессіо.
Лів глянула на нього з подивом. На що він, зрештою, не звернув жодної уваги.
— Синьйоро, Ви, мов щойно розквітла троянда!
— Ай, який ти милий! – широко посміхнулася жінка.
Лів відчула, що комплімент хлопця зіграв свою роль — синьйора Клементина стала більш відкритою. Незважаючи на всю її привітність, до цього був у ній якийсь внутрішній бар'єр, але тепер він розтанув.
«Що ж, ґрунт підготовлений», — вирішила Лів.
— А де синьйор Джузеппе? — спитала вона.
— У місто поїхав, та ось досі ніяк не повернеться, — рука жінки розпорола риб'яче черево.
Лів закусила губу зсередини, щоб нагадати собі необхідність не реагувати на це.
— До ресторану повіз продукти.
«Годують і людей і нелюдів, — от славна родина!» — почула Лів думки Алессіо.
— Зрозуміло, — час було вже переходити до основної теми візиту, але Лів все не могла підібрати потрібних слів.
Очищена рибина плюснулась у таз до собі подібних, а руки жінки, тонкі, але сильні, взялися за нову.

— Навіщо Вам стільки риби, якщо вдома нікого нема? — Лів знову спитала не те, що варто було б.
— Ай, тому ресторану. Тільки це зранку треба відвезти. У них там якийсь великий бенкет намічається. Буде багато гостей.
«Може, вона вже й забула, навіщо приїхала», — знову думки Алессіо.
На цей раз вони послужили поштовхом для Лів.
— Синьйоро Клементино, ми, власне, приїхали дещо спитати у Вас, — випалила вона на одному подиху.
— Так, — жінка підняла на неї очі, і навіть ніж завмер у працьовитих руках.
— Ми шукаємо відьму. Чи не знаєте ви когось із них?
«Звичайно, зараз видасть візитку, — почувся сарказм Алессіо. — Напевно, ця мила жінка — довідкове бюро в таких питаннях».

Лів хотілося тріснути його чимось важким, але, завмерши в очікуванні відповіді, вона не відводила очей від синьйори Клементини.
— Стрегу, значить? — перепитала та, використавши традиційну італійську назву. — Мама розповідала про них... Так, колись їх тут було чимало. А зараз... Навіть не знаю, чим вам допомогти... Не знаю…

«От і добренько! — уже встиг зрадіти Алессіо. — Все, Лів, дякуємо, розвертаємось і йдемо!» — це чи не вперше він подумки звернувся до жінки.
— Втім, знаєте, є в місті одна синьйорина, вона торгує всілякими травами, — продовжила синьйора Клементина. — Косметику різну робить із них і ліки. Навіть для тварин. Ми ніколи вівцям щеплення не робимо, тільки у неї спеціальний збір купуємо. Потім додаємо його у воду і жодна зараза їм не страшна, — відклала ножа разом з недочищеною рибиною і швидко зробила жест двома руками, який означав «щоб не наврочити». Після чого одразу ж повернулася до роботи. — Хоча... навряд чи вона — стрега. Виглядає молодо, практично не змінюється ось уже років п'ятнадцять. Так, вона років п'ятнадцять у місті. Не змінюється, як ви, — хитро посміхнулася вона. — Але, може, то всі її трави.
— У будь-якому випадку вона може виявитися нам корисною, — запевнила Лів. — Де її знайти?
— О, із цим проблем не буде. Її крамниця знаходиться в самому хвості Скляної вулиці. Це невеликий милий будиночок, весь фасад в трояндах. Працює, якщо нічого не змінилося, до півночі.
— Скляна вулиця — незвична назва. Там що, все зі скла? — поцікавився Алессіо.
— Так ні ж! — засміялася синьйора Клементина. — Зі скла там тільки вікна. Просто раніше, ще за часів Відродження, на цій вулиці жили одні склярі. Вони були справжніми майстрами і творили дива! У нашій родині навіть збереглася ваза того часу, — не без гордості заявила жінка. — Якось покажу. Сьогодні просто маю цю рибу. І треба поспішати, адже ніч не така довга.

— Дякую, сеньйоро, Ви нам дуже допомогли, — Лів спробувала посміхнутися якомога приємніше. — Ми підемо, не будемо Вас більше відволікати. До побачення!
— Лів! — раптом гукнула жінка, коли вампіри вже відійшли на кілька кроків. — А навіщо тобі стрега?
— Потрібна її допомога, — Лів вирішила не вдаватися в подробиці.
— Не люблять вони таких, як ти, — похитала головою синьйора Клементина. — Навряд чи допоможуть. Дивись, ще клопоту наберешся. Якщо твою проблему можна вирішити без відьми, зроби це.
— Дякую, синьйоро, — вкотре повторила Лів.
— Послухай цю мудру жінку! — Алессіо ще всерйоз сподівався переконати Лів. Не просто було охороняти ту, хто сама шукала проблем на свою голову. Варто було зачинити її в підвалі будинку, забарикадувати двері чимось важким, викликати Роберто на допомогу і нікуди не випускати цю божевільну!
— Сідай швидше, — Лів нетерпляче грюкнула дверцятами машини. — До півночі залишилося менше години.