Рагар

Андре вже знав, що утнула цієї ночі його дружина. Вертоліт ніс його до їхнього сімейного гніздечка, яке, не рахуючи охоронців, сьогодні пустувало. Він не міг злитися на Лів, ніколи не міг на неї злитися. І, все ж, йому варто буде якось виразити своє невдоволення її вчинком завтра, щойно вона повернеться. А зараз вампір мав достатньо часу, щоб поринути думками в минуле і заспокоїти себе спогадами про свого названого батька. Того, завдяки кому він існує. Не просто існує, а знаходиться у вирі світової економіки, скеровує її у найвигідніші для себе напрямки, летить у приватному вертольоті, щоб вранці зустрітися з коханою дружиною. Ні, про неї він зараз більше не думатиме. Лише про того, хто привів його в це життя. 

Рагар сидів на своєму улюбленому пласкому камені, схрестивши ноги. Ніч огорнула його прохолодою, але камінь все ще зберігав приємне тепло сонця, яке ввібрало за день. Перед чоловіком лежали чотири глиняні таблички, поцятковані сегментованими колами і дрібними значками. Бліде місячне світло дозволяло добре бачити, що на них. Чоловік водив долонею лівої руки над однією з табличок. У нього було достатньо інформації, та щось найважливіше раз у раз вислизало. Довгі пальці торкалися до відтиснутих в сирій глині ​​піктограм, перебігаючи від однієї таблички до іншої. І раптом його рука завмерла. Великі карі очі відірвалися від записів і замальовок. Спалах нової ідеї, осяяв мозок чоловіка, засяяв у них. Це було те універсальне рішення, яке він так давно шукав.
Його результат пошуку протягом століття життя, увібрав у себе знання про природу матерій та істот, поширених на Землі, відсіюючи все те, що не мало відношення до питання, яке його так цікавило. І ось він нарешті все усвідомив. Рішення було настільки простим, що Рагар майже розлютився сам на себе — як можна було не дійти до цього раніше! Але довго злитися він не міг, адже відкриття заповнило радістю весь його розум. Однак, чоловік не став кричати, співати або виконувати ритуальні танці. Він лише із подякою звів очі до Місяця, який дарував йому своє світло цієї ночі, і посміхнувся, зустрівшись поглядом з його круглими очима-кратерами.

Рагар народився так давно, що вже перестав рахувати, скільки разів за його життя Земля зробила повний оберт навколо Сонця. З дитинства він виділявся спостережливістю і допитливим розумом. А коли став підлітком, у племені вже всі вважали його чаклуном — він міг лікувати тих, хто навіть старійшинам здавалися безнадійно хворими, передбачав погоду точніше, ніж це робив шаман, умів знаходити спільну мову з іншими племенами, йому найлегше вдавалося приручати тварин. В свої чотирнадцять років Рагар багато чого знав і вмів, але для нього це було мізерно мало. Іноді ночами, вдивляючись у зоряне небо, йому ставало так нестерпно прикро через те, як мало ще він дослідив навколишній світ. 

Люди з племені Рагара рідко доживали до тридцяти років. Але, як не дивно це було для нього, на той час ще юнака, ніхто з них не бажав вчитися на чужих помилках і робити якісь висновки, щоб поліпшити і продовжити своє життя. Навіть старійшини — рідкісні щасливчики, яким вдавалося прожити на три-чотири роки довше тридцяти, всі негаразди племені списували на волю духів. А шаман нескінченно курив трави, які явно затуманювали розум, бив в бубон, зроблений зі шкіри його дружини, яка померла, народжуючи чергову дитини, закликав усіх до проведення ритуальних злягань і танців, які повинні були задобрити вищі сили. 

Рагар не вірив в ці самі «вищі сили», як не вірив і в те, що його одноплемінники називали магією. Будучи малим, він торкався долонею до каменів і чітко відчував в них життя, але вже тоді знав — ні це життя, ні будь-яке інше не являлося духами. Та й хто такі духи? Вигадки шамана з вічно нездоровим поглядом — в будь-який час доби його зіниці були розширені настільки, що очі здавалися бездонно-чорними. Рагар шукав інших пояснень всьому, що відбувалося навколо. І знаходив їх. Але він ніколи не брався змінювати переконання одноплемінників. Не тому, що не хотів ділитися знаннями — навпаки, він був би щасливий це зробити, а тому, що розумів — вони звикли до свого жорстокого, але зрозумілому світу, яким правлять духи, яких не так уже й важко задобрити. Тому Рагар виріс іншим, але не таким, як білі ворони в чорній зграї. Це була більш корисна для нього відмінність. І, щоб виділити його серед інших, для нього придумали назву — «маг». Люди з інших племен замість цього слова говорили — «чаклун» або «відун». Рагар не боровся з цими назвами. Він лише намагався допомогти своїми знаннями тим, кому міг. 

Рагар був упевнений, що людина може жити набагато довше, ніж найстарші зі старійшин, і довів це на власному прикладі. Але коли йому виповнилося п'ятдесят, молоде покоління одноплемінників почало боятися його, приписуючи причину такого довголіття вселенням злих духів. З того часу Рагар покинув місце свого народження і відправився подорожувати світом.

Роки минали, його спостереження накопичувалися, перетворювалися в знання, а ті, в свою чергу, нашаровуючись одне на інше, породжували висновки і, відповідно, нову інформацію. Рагар не залишав спроб поділитися хоч частиною цього з людьми, однак лише дехто з них здатен був на те, щоб припинити приписувати його вміння магічним силам і навчитися хоча б таким простим речам, як лікування травами. Через кілька десятків років своїх подорожей Рагар остаточно розчарувався в людях. Він вирішив піти високо в гори і прожити стільки, на скільки виявиться здатним людське тіло, в самоті. Але і там, серед заспокійливих краєвидів і такого близького неба, його не покидала нав'язлива ідея, яка давно вже зародилася в голові — вдосконалити людське тіло і розум. Можливо навіть вивести новий вид людей, більш сильних, більш розумних, більш пристосованих до навколишнього світу. Колись він намагався зробити це простим природним способом — хотів, щоб найкрасивіша жінка в одному племені, яке прийняло його, народила від нього дитину. За його розрахунками дитя мало перейняти найкраще від обох своїх батьків, таким чином, перевершивши у всьому і батька, і матір. Але їх синові передався слабкий зір дідуся по материнській лінії. Крім того, він не раз хворів лихоманкою, поки одна з них не спалила його зсередини.