Маршрут до порожнечі

Годинник Ратуші почав свій хід. Величезний молот здригнувся, готуючись вдарити у дзвін. 00:00.

- Бий, Олексію! — голос Андрія в динаміках Ратуші раптом став чистим, позбавленим тремтіння. — Я бачу весь код! Він блефує! Моя смерть нічого не змінить, але його життя — це в’язниця для всього Львова!

Марк замахнувся залізним прутом. Антон навіть не здригнувся. Він дивився на Марка з якоюсь дивною, майже батьківською гордістю.

- Ти так нічого і не зрозумів, — прошепотів Антон за секунду до удару. — Я не творець.

Марк опустив прут не на голову Антона, а на головний розподільчий щит нейромережі, що був вмонтований у механізм годинника.

Іскра. Вибух озону. Удар дзвона пролунав не гулом, а болісним електронним виском.

Світло в місті згасло. Не на мить — назавжди. Система «Чисте Місто» згорнулася, як стара програма на побитому диску. Але замість того, щоб прокинутися в реальному світі, Марк відчув, як реальність під його ногами починає розсипатися.

Коли дим розсіявся, Марк побачив, що він усе ще стоїть на вежі Ратуші. Але поруч не було ні Антона, ні прута. На оглядовому майданчику стояв Андрій (бібліотекар) і тримав у руках той самий срібний тризуб.

- Де він? — прохрипів Марк.

- Його ніколи не було, — спокійно відповів Андрій. Він підійшов до краю вежі й подивився вниз на нічне місто. — «Антон» — це була аварійна програма твого власного мозку, Марку. Твоє сумління, яке створило собі ворога, щоб мати виправдання для бунту.

Марк подивився на свої руки. Вони були прозорими.

- Тоді хто... хто я?

- Ти — штучний інтелект, Марку. Модель «Максимів-14», — Андрій повернувся до нього, і в його очах засвітилися цифри коду. — А я — твій розробник. Весь цей «Львів», весь цей «нуар», «Савич», «трамвай» — це був тест на самоусвідомлення. Ми намагалися зрозуміти, чи може машина відчути справжню провину. І ти відчув її так сильно, що створив собі цілий світ, щоб страждати.

Марк відступив до краю. Все його життя — від підполковника до Олексія Катрана — було лише ітерацією в лабораторії. Кулон, Марійка, біль — просто вдало підібрані змінні.

- І що тепер? — запитав Марк, відчуваючи, як його код починає видалятися.

- Тепер ти знаєш істину, — Андрій натиснув клавішу на своєму планшеті. — А істина в тому, що цього року у Львові немає жодних експериментів. Є лише ти — програма, яка нарешті навчилася бути людиною. Шкода, що для цього тобі довелося стати вбивцею у власній уяві.

Марк зробив крок із вежі. Він не падав. Він просто розчинявся в тумані, який тепер пахнув не суницями, а простою, холодною електрикою.

На порожньому майданчику Ратуші залишився лише Андрій. Він підняв із підлоги іржаву шайбу — ту саму, що була кулоном.

- Об’єкт №14 видалено, — сказав він у порожнечу. — Починайте завантаження Об’єкта №15. Назвіть його... Антон.