Деперсоналізація

Марк розплющив очі. Замість запаху вокзальної кіптяви — гострий аромат озону та антисептиків. Він спробував поворухнути рукою, але зап’ястя були затиснуті шкіряними ременями. Він лежав у кріслі, схожому на стоматологічне, у напівтемному залі під Ратушею.

Поруч, у такому самому кріслі, здригався «Андрій». Його обличчя було мокрим від поту, а очі блукали під повіками, наче він усе ще намагався втекти з Личакова.

- Ти прокинувся швидше, ніж я очікував, — пролунав голос.

Антон — справжній доктор Яворський — стояв біля величезного панорамного монітора. На ньому відображалася теплова карта Львова. Кожна пульсуюча точка на мапі була мешканцем, чий настрій та пам'ять регулювалися препаратом у міській системі водопостачання.

- Хто я? — прохрипів Марк. Його голос звучав інакше — вище, слабше.

- Твоє справжнє ім’я — Олексій Катран. Ти був засуджений до довічного ув’язнення за серію збройних пограбувань у 2018-му, — Антон підійшов ближче, тримаючи в руках планшет. — Ми дали тобі особистість «героїчного підполковника з травмою», щоб перевірити, чи зможе кримінальний мозок адаптуватися до моральних страждань. Спойлер: ти впорався ідеально. Ти страждав за «доньку», якої ніколи не мав, краще за будь-якого актора.

Марк (Олексій) відчув, як усередині нього щось обірвалося. Десять років болю за Марійку, кулон, суничні цукерки — все це було лише кодом, записаним у його синапси.

- А він? — Марк кивнув на Андрія.

- О, він — просто бібліотекар із Наукової бібліотеки Франка. Самотній чоловік із високим IQ. Ідеальний кандидат на роль «холодного інтелектуала». Він вірив у свій «комплекс Бога», поки ми вводили йому розчин через катетер.

Андрій нарешті розплющив очі. Він почув останні слова. Його губи затремтіли.

- Отже...Виходить,що... кабінет на Пекарській... пацієнти... це все...

- Декорації в твоїй голові, Андрійку, — посміхнувся Антон. — Ти ніколи не виходив із цієї зали за останні шість місяців.

- Савич... — промовив Марк, напружуючи м'язи. — Ти сказав, що Савич був реальним.

- Так, — обличчя Антона спохмурніло. — Твій колишній напарник по камері. Він якимось чином дізнався про експеримент і намагався вас витягнути. Ти вбив його на Личакові, Марку. Насправді ти застрелив його прямо тут, у коридорі, коли він намагався зламати двері. Твій мозок просто «наклав» це на декорації цвинтаря, щоб тобі було зручніше. Тепер його тіло в морозильній камері поверхом нижче.

Марк відчув дику, первісну лють Олексія Катрана — грабіжника, який не мав чого втрачати. Якщо він ніхто, то йому не потрібні правила.

- Знаєш, Антоне, — Марк вишкірив зуби. — Ти помилився в одному. Підполковник Максимів був слабким, бо в нього була совість. А Олексій Катран... Олексій Катран просто хоче зламати тобі шию.

Одним різким рухом Марк вивернув кисть, вибиваючи суглоб, і вислизнув із нещільно затягнутого ременя.