Анатомія вузла: Від Личакова до Безодні

Трамвай №0 різко завмер навпроти головної брами Личаківського цвинтаря. Світло в салоні згасло, залишивши героїв у полоні червоного миготіння приладів.

Андрій розірвав конверт із написом «Прочитати перед самогубством». Всередині було фото: він тисне руку людині з вирізаним обличчям. Підпис: «За деструкцію об’єкта №14. Грант виплачено».

- Докторе, ви теж це чуєте? — Марк стояв у проході, стискаючи срібний тризуб як ніж.

З кабіни вийшов Антон, тримаючи жовтий щоденник.

- Нас тут немає, — прошепотів він. — Подивіться у вікно.

У відображенні вагон був порожнім. Це стало сигналом для синхронізації розпаду. Трамвай раптом рушив назад, набираючи шалену швидкість вгору, де колії не мали б існувати, і реальність почала плавитися.

Фаза 1: Спільний кошмар. Стіни вагона стали прозорими. Крізь них проступила камера для допитів 2016 року. Марк бачив, як він сам б’є батька Антона. Андрій відчув азарт дослідника, що спостерігає за катуванням. Антон знову став хлопчиком за дверима. З рота побитого чоловіка посипалися срібні тризуби, що перетворювалися на гнилі суничні цукерки.

Фаза 2: Дзеркало Марійки. У синьому світлі моргу перед ними з’явилася донька Марка. Замість обличчя в неї було дзеркало. Кожен побачив свій сором: підкинуті докази, підписані контракти, спалений лист про втечу. Трамвай пробив цегляну кладку і влетів прямо в роззявлену пащу Шахти №4 під Високим Замком.

Фаза 3: Архів Болю. Трамвай зупинився не на рейках, а на платформі, оточеній нескінченними стелажами. Це був механічний лабіринт пам'яті. Мільйони касетних стрічок, як чорні вени, тягнулися від стелі до підлоги.

Герої вивалилися з вагона. На кожному стелажі — їхні імена.

— Це не гора, — Андрій торкнувся однієї з касет, і з неї почувся його власний дитячий плач. — Це зовнішній сервер нашої підсвідомості. Хтось оцифровував наш біль.

З глибини архіву почувся звук кроків. Назустріч їм вийшов чоловік у білому халаті, обличчя якого було закрите дзеркальною маскою — такою ж, як у фантома Марійки.

— Вітаю у «Львівському вузлі», — промовив він. — Андрію, ви назвали це «терапією». Марку, ви назвали це «справедливістю». Антоне, ви назвали це «тишею». Але тут ми називаємо це просто: матеріал для аналізу.

Людина в масці вказала на величезний екран. На ньому в реальному часі транслювався Львів. Місто виглядало як мікросхема, де кожен мешканець був лише електричним сигналом.

— Ваша донька, Марку, була першим успішним експериментом з повного видалення з цієї системи. Вона не втекла. Ми її «вирізали». А вас троє ми зібрали тут, щоб побачити, чи зможе сигнал відновитися, якщо зіштовхнути його з джерелом збою.