Синдром не завершеної дії

Андрій біг вулицею Пекарською, і кожен крок відгукувався в його скронях ритмічним пульсом. Він звик до комфорту свого кросовера, але зараз ключі, що залишилися в кабінеті, здавалися йому символом остаточної втрати влади. Він відчував себе пацієнтом, якого виписали з палати прямо в епіцентр шторму.

Він встиг. Жовтий трамвай №0 завмер на зупинці біля медичного університету. Андрій заскочив усередину за секунду до того, як двері зачинилися.

В салоні було дивне напівсвітло. Пахло озоном і старим папером. На задньому сидінні він помітив постать чоловіка у розстебнутому пальто, який тримав щось у кулаці біля самого обличчя.

- Мммарку? — голос Андрія позвучав тонко і невпевнено.

Чоловік не відповів. Він дивився крізь шибку на нічний Львів, і в його погляді було так багато відчаю, що Андрію на мить захотілося вийти з вагона прямо на ходу. Але він був професіоналом. Навіть зараз, коли його власна кров була отруєна страхом, він почав фіксувати деталі.

Андрій сів на кілька сидінь попереду. Його погляд впав на рекламний монітор під стелею вагона. Замість маршрутів там пульсував напис : “ЛЕТЕ-26. КЛІНІЧНЕ ВИПРОБОВУВАННЯ №1. ГРУПА: КАТИ ТА ЖЕРТВИ”.

- Це не може бути реальним, — прошепотів Андрій. — Дисоціативний розлад. Когнітивне викривлення. Це всього лише ефект стресу.

Він заплющив очі, намагаючись застосувати техніку заземлення, але коли розплющив їх,салон трамвая змінився. Тепер він їхав не у вагоні — він сидів у центрі велетенського людського мозку. Стійки трамвая стали схожими на нервові волокна, вікна — на монітори, що транслювали його власні спогади.

На одному з “вікон” Андрій побачив себе два роки тому. Він стояв у лабораторії та тримав ампулу з прозорою рідиною.

- Це не просто ліки, докторе, — промовив його власний голос із динаміків трамвая. — Це інструмент для створення чистого аркуша. Ви хотіли видалити біль Марка, але ви просто перемістили його в спільне хмарне сховище. Тепер пам’ять повертається додому.

Андрій відчув, як його власне тіло стає прозорим. Він глянув на свої руки — крізь них було видно оббивку сидіння.

Психологічний захист руйнувався: він більше не був спостерігачем. Він став частиною експерименту, який сам колись санкціював.

Він повернувся до Марка. Той нарешті відвів погляд від вікна.

- Ви бачите це, докторе? — тихо запитав Марк. Його очі світилися тим самим нездоровим червоним світлом ( що й ліхтарик у попередньому розділи, якщо ви забули).

- Ми не їдемо на Личаків. Ми вже там. Весь цей трамвай — це просто один великий склеп.

Андрій хотів заперечити, вибудувати логічну схему і пояснення, але в цей момент побачив у дзеркалі заднього виду очі водія. Антон дивився на нього з такою сумішшю жалю та ненависті, що Андрій зрозумів: водій знає щось, що остаточно знищить лікаря.

Трамвай почав підйом угору, до Личаківського цвинтаря. Звук двигуна перетворився на низькочастотний гул, який змушував зуби вібрувати.

Андрій зрозумів: “Синдром незавершеної дії” — це не просто психологічний термін. Це те, що змусить його зараз відкрити конверт, який лежить поруч. Конверт, на якому його власною рукою написано “Прочитати перед самогубством”.