Маршрут №0

Кабіна трамвая №2 нагадувала герметичну капсулу космічного корабля, що заблукав у часі. Електронні панелі висвічували графіки напруги, але крізь запітніле скло Антон бачив лише готичні силуети Львова, які здавалися намальованими чорною тушшю на сірому папері.

Йому було двадцять чотири роки. Вік, коли люди планують майбутнє, але Антон планував лише наступну зупинку. Він любив нічні зміни. Вночі місто не вимагало від нього бути кимось. Вночі він був просто частиною механізму.

Трамвай завмер на кінцевій зупинці. Антон вимкнув обігрів, і тиша миттєво заповнила кабіну. Він дістав з-під сидіння те, що знайшов сьогодні в депо на Городоцькій — старий поштовий реєстр із пожовклими сторінками. На обкладинці від руки було виведено: “Львівський вузол: Рецепт забуття”.

Антон відкрив першу сторінку. Його пальці, заплямовані мастилом та дешевою кавою, тремтіли.

- Це просто чийсь тупий жарт, — прошепотів він, але слова розчинилися в холодному повітрі кабіни.

На сторінці, датованій сьогоднішнім числом, був розклад, який не мав нічого спільного з розкладом “Львівелектротрансу”.

- 22:15. Марк знаходить срібло в храмі. Кров на оксамиті — це початок кінця.

- 22:45. Андрій виходить з будинку. Він забув вимкнути світло в кабінеті. Його страх пахне стерильними бинтами.

- 23:15. Твій вихід, Антоне. Не гальмуй на площі Митній. Там стоятиме жінка в червоному, але вона не твоя пасажирка. Твої пасажири — ті, хто втратив пам’ять.

Антон глянув на цифровий годинник трамвая. 22:58.

Він відчув, як по спині пробіг мороз. Це не був поштовий реєстр. Це був щоденник. Це був протокол. Хтось знав кожен крок людей, яких Антон ніколи не бачив. Або бачив, але “Лете-26”, про який згадувалося на полях, зробив свою справу. 

Він натиснув кнопку зачинення дверей. Шипіння пневматики пролунало як зітхання вмираючої істоти. Трамвай рушив, висікаючи з дротів сині іскри, що на мить освітлювали замерзлі обличчя перехожих.

Під’їжджаючи до зупинки, Антон пригальмував. Він побачив постать, що вибігла з під’їзду. Це був чоловік у дорогому пальто. Він застібався на ходу, озираючись навколо з виразом дикої загнаності.

-Андрій, — впізнав Антон силует із опису.

Їхні погляди зустрілися крізь два шари скла. У цей момент Антон зробив те, чого не було в розкладі — він на секунду затримав трамвай. Але щоденник на його колінах раптом сам перегорнув сторінку, і на чистій раніше поверхні почали з’являтися нові слова, наче їх написала невидима рука:

“Не зупиняйся. Він має наздогнати тебе на Личаківській. Там, де дерева ростуть із кісток, ви троє нарешті станете одним цілим”.

Антон різко додав ходу. Вагон смикнуло. Він відчував,як щоденник “Львівський вузол...” випромінює дивне тепло, наче всередині нього билося серце.

- Я просто водій, просто водій — повторював він як мантру, вдивляючись у темряву вулиці Личаківська. — Я просто везу їх до кінця маршруту.

Але десь глибоко в підсвідомості Антон знав: маршруту №0 не існує на карті міста. Він існує лише в голові того, хто створив цей рецепт забуття. І зараз він веде свій трамвай прямо в серце цього божевілля.