Стерильна тиша

Кабінет доктора Андрія Яворського був фортецею раціоналізму. Жодної зайвої деталі, жодного яскравого кольору — лише відтінки сірого та антрациту, які мали заспокоювати пацієнтів. А насправді змушували їх відчувати власну недосконалість. Андрій вважався одним з найкращих психотерапевтів Львова, майстром “чистої пам’яті”. Він знав, як зашивати душевні рани так, що від них не залишалося навіть рубців.

За вікном січнева ніч ковтала обриси Медичного університету. Дощ перейшов у мокрий сніг, що беззвучно танув на склі.

Андрій сидів у кріслі, тримаючи в руках диктофон Sony — чорний пластиковий брусок, що виглядав на його скляному столі як музейний експонат. Він знайшов його вранці у поштовій скриньці без жодної записки. На касеті в середині був лише один напис : “Діагноз”.

Андрій натиснув Play.

Спочатку почулося шипіння магнітної стрічки, а потім — звук, який змусив доктора напружитися. Це було ритмічне дихання. Тяжке, з характерним свистом у бронхах. Андрій миттєво впізнав цей звук. Він чув його протягом року під час щотижневих сеансів.

Це було дихання Марка Максиміва.

- Ви вірите у привидів,докторе? — пролунав голос з динаміка. Він був глибоким, позбавленим емоцій, і водночас жахливо знайомим. — Не в тих, що носять білі простирадла, а в тих, що живуть у синапсах вашої кори головного мозку. Ті, кого ви так старанно намагаєтеся вбити своїми таблетками та “терапією забуття”.

Андрій нахмурився. Він натиснув паузу і підійшов до вікна. Його власне відображення у склі виглядало бездоганно : біла сорочка, ідеально зачесане волосся. Але всередині нього щось ворухнулося. Голос на касеті належав йому самому. Це був його тембр, його манера ставити питання. Але він ніколи не записував цих слів.

Він знову натиснув кнопку.

- Зараз 22:20, Андрію. Погляньте на свій годинник. Саме в цю секунду ваш “кейс № 14” — підполковник у відставці — сповзає по дубовій стінці у Гарнізонному храмі. Чуєте?

З динаміка пролунав гучний металевий гуркіт. Звук ліхтаря, що падає на камінь.

Андрій завмер. Диктофон у його руці став нестерпно важким. Це було неможливо. Запис мав бути зроблений раніше, але він описував події, що відбувалися зараз.

- Ви обіцяли йому, що спогади — це просто хімія, яку можна змити, —  продовжував  “другий Андрій” на записі. — Ви вчили його, що надія токсична. Ви вводили йому “Лете - 26” і казали, що це вітаміни. Ви хотіли дізнатися, що залишиться від людини, якщо забрати в неї коріння. Тепер ви це дізнаєтеся. Йдіть до вікна, докторе. Подивіться вниз.

Андрій підійшов до вікна. На зупинці біля його будинку стояв жовтий трамвай №2. Він був порожній, лише водій у кабіні дивився вгору, на вікна Андрія. У тумані фари трамвая здавалися очима величезної хижої комахи.

- Контроль — це найсолодша галюцинація,— прошепотіла касета. — Сьогодні вночі Львів стане вашою палатою №6. Не запізніться на рейс, Андрію. Пацієнт чекає на Личаківській. І цього разу пацієнтом є ви.

Запис закінчився клацанням. Стрічка продовжувала крутитися в тиші, створюючи білий шум,який вважався лікувальним. Але для Андрія цей звук став початком його власного діагнозу.

Він схопив пальто. Його пальці вперше за багато років тремтіли так сильно, що він не зміг з першої спроби застебнути ґудзик. Він вибіг з кабінету, навіть не вимкнувши світло.

На столі залишилася відкрита картка пацієнта : “Марк Максимів. Діагноз: Повна деструкція особистості”. Поруч із нею лежав рецептурний бланк із підписом Андрія, де назва препарату “Лете-26” була підкреслена червоним.

Він знав куди їде трамвай. Він знав, що там, на цвинтарі, Марко уже стоїть біля брами. І він знав, що цей сценарій написаний не ним.