Сповідь іржі.

Львів у січні нагадував старий, покинутий на горищі годинник: він усе ще цокав, але його механізм забився густим, вологим туманом, що проїдав камінь і легені. Туман повз вулицею Театральною, обволікаючи стіни Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла, наче саван.

Всередині храму панувала тиша, але Марк знав: ця тиша була фальшивою. Вона була насичена відлунням мільйонів прошепочених гріхів, які за сотні років так і не вилетіли крізь склепіння, а осіли важким шаром пилу на барокових позолочених ангелах.

Марко подивився на годинник — 22:15. Його зміна тільки почалася. Коли він носив форму підполковника поліції, його кроки звучали впевнено на будь-якому паркеті. Тепер він носить дешеву куртку нічного сторожа, а його хода була шарпаною, наче він постійно боявся наступати на власну тінь.

- Десять років, — прохрипів він. Голос був сухим, наче тертя паперу.

Він повільно обходив бічні нави. Промінь ліхтаря вихоплював із темряви дерев'яні статуї мучеників. Цього року в храмі встановили нову систему безпеки — лазерні датчики та камери з нічним баченням, але Марк не довіряв цифрам. Він довіряв лише своїм втомленим очам.

Він підійшов до старої сповідальні з темного дуба. Це було його улюблене і водночас найненависніше місце. Саме тут повітря завжди здавалося холоднішим. Марк зупинився. Його права рука звично смикнулася до кишені, де він раніше тримав флягу з коньяком. Порожньо. Три місяці тверезості не принесли полегшення  — вони лише зробили біль чіткішим, наче зображення в окулярах з високою роздільною здатністю.

Він відчинив важкі дверцята сповідальні. Скрип дерева пролунав під куполом храму, як постріл.

Марко навів промінь ліхтаря на м’яку оксамитову подушку для колін. У центрі неї лежав предмет, який ніяк не міг там опинитися.

Маленький срібний тризуб на тонкому ланцюжку. Лівий зубець був ледь помітно зігнутий — результат того дня, коли семирічна Марійка впустила його в щілину між дошками підлоги на дачі, а він діставав його щіпцями.

Світ навколо Марка почав вібрувати.

Це був не просто напад паніки. Це був психологічний обвал. Кисень раптово ніби викачали з храму. Марко розтиснув пальці, і ліхтар із гуркотом упав на кам’яну підлогу, викотившись у темряву. Світловий промінь тепер лежав на підлозі, висвітлюючи чиїсь кам’яні ступні на постаменті.

- Цього  не може бути, — зашепотів він. — Я сам...я сам поклав його в труну. Ні, труна була порожня. Я поклав його в коробку. У ту кляту коробку під ліжком.

Він схопив кулон. Срібло обпекло шкіру холодом. Але в наступну секунду воно стало теплим. Наче його щойно зняли з живої шиї.

Марко притиснув кулон до губ. Запах ладану в його носі змінився на запах полуничного шампуню. Липкий, солодкий аромат дитинства вдарив у мозок, викликаючи нудоту. Стіни собору почали стискатися. Йому здалося, що під кам’яними плитами підлоги щось забурлило. Полтву, заточену в колектори під храмом, сьогодні було чути надто чітко.

У темряві храму щось рипнуло. Не дерево. Хтось зробив крок.

- Марійко ? — покликав він у порожнечу.

Відповіддю був лише звук його власного серця, яке билося в скронях, як молот: Гі-рше. Гі-рше. Гі-рше.

Марко не знав, що саме в цей момент, доктор Андрій Яворський вставляє в диктофон касету, на якій записано його, Марка, майбутній крик. Психологічна пастка зачинилася.

Марко стиснув кулон так міцно, що шкіра на долоні лопнула. На оксамитову подушку впала перша крапля крові.

Він ще не знав, що сьогоднішній розклад уже написаний. І перший трамвай до його особистого пекла вже виїхав з депо.