Місто-привид

«Місто-привид» — саме так тепер називають це місце, яке колись було прихистком для закоханих сердець та свідком найчарівніших історій кохання. За легендою, що народилася порівняно недавно, там колись жила — а можливо, й досі живе — відьма. Вона палко кохала принца, і це почуття було взаємним. Обом було трохи більше двадцяти років. Коли настав час принцу зійти на трон, його батько-король перед смертю витратив останню волю на те, щоб вигнати її з королівства. Горе розлуки та пекуча образа отруїли серце дівчини. Одні кажуть, що вона озлобилася, перетворила колись квітуче місто на безлюдну пустку й тепер править там наодинці. Інші ж вірять, що відьма скам’яніла, але її серце досі б’ється всередині статуї.

Повний місяць заливав землю м’яким, наче молоко, світлом, коли компанія молодих людей прогулювалася парком. Нічний Київ заворожував, столиця мерехтіла вогнями ліхтарів та вікон. Ця група вже не зовсім юних людей, які більше скидалися на випускників університету, повільно крокувала набережною Дніпра.

— Олегу, ми щойно отримали дипломи, відкрили власну справу! Чому ти відмовляєшся? — звернувся до нього Паша.

— Паш, хочете їхати до Львова — щасливої дороги, — Олег байдуже махнув рукою в бік заходу.

Це була компанія з п’яти друзів: дві дівчини та три хлопці. Усі вони розбилися по парах, окрім Олега, який тримався осібно.

— Хей, ну ми ж стільки років знаємо один одного! — втрутилася Юля.

— Юля каже правду, — підтримала її Віка. — Ти ж сам хотів знайти натхнення для нашої нової гри. Поїхали з нами!

— Львів як місто-привид — це саме те, що нам треба для реалізму, — додав Нікіта.

— Це треба вам, а не мені, — відрізав Олег. — Я пройдуся, а ви продовжуйте.

Він рушив уперед. За ним одразу пішов Нік. Вони були давніми друзями: разом навчалися і ще в шкільні роки вигадали концепт власної компанії, яка б створювала ігри віртуальної реальності, інтерактивні екскурсії та фільми з повним зануренням.

— Почекай, ну чого ти так завівся? — наздогнав його Нік. — Відтоді, як ми все затіяли, минув рік. Ми жодного разу нормально не відпочивали. Справи йдуть угору швидко, як поїзд Нью-Йорк – Вашингтон.

— Вам аби тільки розважатися.

— Це не так. Знаєш, ти зараз поводишся гірше за Юльку, коли вона зламає ніготь. Не хочеш — як знаєш, але так ти втратиш друзів.

— Умовив, — зітхнув Олег. — Бо якщо не погоджуся, ти мені тут цілу проповідь прочитаєш про те, що не можна ображати ближнього свого.

— Ха-ха, пізнаю старого товариша! — Нік дружньо обійняв його за плечі.

Побачивши, що конфлікт вичерпано, решта компанії наздогнала хлопців. Усі разом вони взялися жваво обговорювати поїздку. План був такий: зупинитися в невеликому селі поблизу Львова, а звідти пройти кілометр пішки й розбити табір із наметами на цілий тиждень. Інтернет гудів від чуток про це місце. Щоправда, виникало одне дивне протиріччя: на відео багатьох блогерів, які відвідували місто, Львів виглядав абсолютно звичайним, живим і повним людей. Друзі підозрювали, що вся ця містика — звичайний рофл та хайп для туристів, але цікавість узяла гору.

Невдовзі валізи були зібрані, квитки куплені, а бабуся Юлі навіть поставила в церкві свічку, щоб онука з друзями добре дісталися. Дорога була дальньою, але швидкісний потяг мав скоротити час до мінімуму. І ось вони опинилися на вокзалі.

— Якось тут підозріло мало людей, — зауважила Віка, роззираючись довкола. — І чому ми зупиняємося в селі, якщо поїзд іде прямим рейсом до Львова?

— Міла моя, річ у тім, що в самому місті він зараз не зупиняється, — пояснив Паша. — Якраз біля того села єдина зупинка. І їхати нам дев’ять годин.

— Я не розумію. Якщо це велике місто, то чому залізничне сполучення так обмежили? Де логіка?

— Ви вже передумали? Я можу повертатися до роботи, — з надією запитав Олег.

Віка лише незадоволено хитнула головою, а Паша розвів руками й міцніше обійняв її.

— Ти б і собі вже когось знайшов, а то став як самотній вовк, — штовхнув Олега в бік Нік.

— Та йди ти. Може, я в тому Привиді собі когось і знайду, — буркнув Олег.

«Поїзд Київ – Львів відправляється. Просимо пасажирів зайняти свої місця», — пролунав голос із гучномовця.

Через дев’ять годин вони вийшли на перон маленької станції. Село зустріло їх затишком і приємною прохолодою. З’ясувавши, що місцеві здають в оренду велосипеди, друзі вирішили скористатися цією можливістю, щоб швидше дістатися місця.

— Куди тримаєте шлях, молоді люди? — примружився сивочолий власник прокату.

— До Львова, — бадьоро відповів Нік.

— Знав би — взагалі б не давав вам велики, — спохмурнів старий. — Я багато наслухався про ті місця, і не заздрю тим, хто туди потикався. Кажуть, тепер це величезне порожнє місто. В самому центрі стоїть кам’яна статуя жінки, а всередині неї б’ється живе серце. Там усе сіре, немає жодної зелені, а час ніби зупинився. Люди звідти виїхали, а хто намагався залишитися — збожеволів, бо їх переслідував привид. А закоханим парам, які там жили, колись явився дух і сказав: "Ідіть звідси і рятуйте своє кохання". Тож добре подумайте, перш ніж їхати.