Ще трішки. Не відпущу! Я не купуватиму вашу кішку!

Ще трішки. Зовсім трішки. Година, можливо дві… і можна буде вернутися в офіс. Тихий, спокійний офіс. Розбирати документи, скріплювати папірці. Регулювати жалюзі. Ще трішки…

      В центрі міста, біля пам’ятника королю Данилу Галицькому, зібралась хмара народу.  Кореспонденти різних телеканалів відчайдушно змагалися у красномовстві,  двоє архітекторів мовчки, почісуючи свої пишні, сиві вуса, бродили навколо статуї, оглядаючи її. Величезна кількість звичайних перехожих, як це заведено, бездумно знімали на камери смартфонів все дійство. Детектив Марко разом з начальником поліції ,полковником Славним Ростиславом Ростиславовичем, сиділи на гранітних плитах позаду пам’ятника. Детектив, закинувши ногу за ногу, повільно пив свій молочний коктейль,  байдуже спостерігав за метушнею. Ростислав Ростиславович Славний не міг осідлати своє не дуже конкретне переживання – він все розпрямляв складки на  чорному пальті, поправляв коротке, добре налаковане, сиве волосся. Його  вуса почали нервово сіпатись в унісон з нижньою повікою правого ока. Коли напруга Ростислава Ростиславовича сягнула свого піку,почувся різкий звук. Це детектив гучно сьорбнув свого напою.

• Дідько! – начальник вскочив з плити, повернувся до Марка, - Та як ти можеш так просто тут… розлігся, попиваєш той свій!..
• Це…
• Та мені все одно!  Пий на здоров’я!.. – роки не дозволяли керівникові інтенсивно емоційно напружуватись тривалий час. Ось він уже ходить сюди-туди, обтираючи спітнілий лоб синім носовичком.

    Детектив солодко потягнувся, жбурнув стаканчик до урни, акуратно обтріпав свій червоний піджак і дістав з кишені сигарети. Закуривши, повільно піднявся і розстібнув верхнього ґудзика на сорочці, вкритій різнобарвними метеликами.

• Може, гайда зі мною? – він примружився від променів сонця, які проникали через листя дерев. – Нащо вам того треба? Ви – чоловік в роках, шанований, поважний. Пам’ятаєте свою розкішну шевелюру? Ну звісно ж пам’ятаєте… Білява, густа… Аліменти, що ви виплачуєте трьом своїм колишнім секретаркам мабуть…
• Цить!
• ...мабуть – Марко ліниво розкинув руками, - нагадують вам про те, наскільки харизматичною постаттю ви були…

Ростислав Ростиславович від подиву спіткнувся і вирячив очі на зухвалого співробітника.

• Що значить – був?! Ти забуваєшся, з ким говориш!
• Так-так!  Як пневмонія з’їла легені мого вітчима, так стрес харчується вашим психічним та фізичним здоров’ям.

Начальник поліції дещо розгубився. Детектив розвивав діалог нечасто, і,  тим паче – не торкався особистого. Але зараз…

• Що це ти, Шаришвіллі, язик за ніч виростив? Сказав мені сьогодні більше слів, ніж за попередні років п’ять співпраці.
• При цьому, ви – єдина людина, спілкуючись з якою мені не хочеться кинутись від трамвай. Ви лиш гляньте… - слідчий Марко вказав рукою на купку людей, які наперебій гомоніли перед пам’ятником. – Про що там мова? Передбачаю завтрашні заголовки в газетах: «Супергерой – поруч!», «Дух короля Данила захищає місто!», «Не поліція – так Бог!»… - детектив сплюнув.  – Ви – мовчазна, серйозна людина, багато чому мене навчили,  любите рибалити. Я – мовчазна, серйозна людина, також люблю риболовлю. Разом - яхта обійдеться дешевше, в море виходити безпечніше. Та й, знаєте – людині, звісно, часом кепсько в суспільстві, але і одна вона не зможе бути повноцінною. Тому – пропоную вам їхати зі мною на південь. Що ж вас тримає тут? – хмикнув, - Жовта преса? Обов’язок перед містом? Діти, яких ви бачите раз в п’ять років?
• А скажи мені, друже,що буде з містом, якщо всі думатимуть лиш про себе? Га, Шаришвіллі?

Архітектори нарешті зробили всі необхідні фотографії, записи. Молодший з них підійшов до детектива і вручив листок з висновком.

• Розкажіть коротко, щоб часу не гаяти, – звернувся до архітектора Ростислав Ростиславович.

Той кивнув, прикусив губу. Погляд його бігав по бруківці. Полковник легко перейняв  нотки неспокою.

• Діло в тім, панове, що… архітектоніка пам’ятника не порушена, - сказав юнак і розвів руками, – Отак,- він закінчив доповідь і склав долоні.

Детектив обмінявся з начальником поглядами.

• Отже, пам’ятник – цілий. Вірно? Будова коня та короля – не порушена? Зміни в ній, які ми спостерігаємо – це…
• Це… не прояв вандалізму. Зміна положення тіла короля виглядає так, наче… наче він просто… поворухнувся.

Слідчий надув щоки. Змахнувши головою, щоб чорні кучері не закривали очі, він направився до журналістів. Ті, помітивши його наближення, на мить замовчали і простягли мікрофони. Тільки-но Марко підійшов, вони наперебій заволали свої питання. Детектив нічого не відповів. Він приклав вказівний палець до губ, і закрив очі. Через хвилину-дві запанувала тиша.  І тут зверху донісся сумний, втомлений, благаючий голос:

• Допоможіть мені…

    Детектив, не підіймаючи голови, вказав пальцем на джерело прохань і запитав журналістів, чи брав хтось у бідолахи інтерв’ю. Здійнявся галас. Йому вдалося вловити уривок фрази, в якій ішлось про дух короля Данила,  і підняв долоню. Всі замовчали.

    Він  мовчки обвів поглядом усіх кореспондентів, усіх перехожих, які заворожено дивились на пам’ятник.

• Допоможіть… - заскиглив хтось зверху.

    Шаришвіллі повільно розвернувся, підняв голову.

• Так… ви досі там? Не набридло висіти?
• Я… не можу…
• Ага… - Детектив витяг з кишені невеличкий футляр і відкрив його. Звідтам на світ з`явилися окуляри-авіатори. Вдівши їх, він знову підняв голову. Тепер, отримавши змогу добре розглянути постраждалого, слідчий з`ясував,що той є директором місцевого відділення національного банку. Той висів, весь червоний, змокрілий від поту. За ремінь його міцно тримала бронзова рука короля, яка до цього часу, як стверджують жителі, факти і фотографії – була направлена вниз і вказувала на щось відповідним пальцем.
• Як же ви туди дістались, пане Глютоник? Та й навіщо?