Розділ 7: Гіркий присмак минулого

   «Світ кави» зустрів їх затишним напівмороком і тим самим ароматом, який Еліна намагалася відтворити в офісі, але який по-справжньому розкривався лише тут — серед старої цегли та м’якого світла ламп.

   Іван сидів навпроти неї, і вперше за весь час він не перевіряв телефон кожні три хвилини. Він справді замовив каву з м'ятою. Більше того, він навіть не скривився, коли додав туди дві ложки цукру, як і обіцяв.

— Знаєте, Еліно, — він обережно перемішував напій, — я ніколи не думав, що «бізнес-стратегія» може пахнути свіжою зеленню. Ви змінили не лише мій код. Ви змінили мій спосіб бачити світ. Тепер я всюди бачу «калюжі» та «впертих фермерів», і, знаєте що? Це робить моє життя значно цікавішим.

 Еліна всміхнулася, відчуваючи, як тепла хвиля ніжності піднімається десь із глибини серця. — Це просто львівська магія, Іване. Тут навіть найтвердіший бетон рано чи пізно проростає квітами.

 Він простягнув руку через стіл і на мить торкнувся її пальців. Це був короткий жест, але в ньому було більше зізнання, ніж у всіх офіційних контрактах світу.

   Але в цей момент двері кав'ярні відчинилися з таким гуркотом, що дзвоник над ними ледь не зірвався. У приміщення ввалився чоловік, який виглядав так, ніби його щойно вирвали з кабіни комбайна і силоміць запхали в тісний центр міста. На ньому була шкіряна куртка, яка бачила кращі часи, і важкі черевики, на яких, здавалося, ще не висох чорнозем Тернопільщини.

  Він обвів залу швидким, хазяйновитим поглядом і зупинився на їхньому столику.

— Еліно! — голос пролунав на всю кав'ярню, перекриваючи тихий джаз. — Я так і знав, що знайду тебе в якійсь подібній забігайлівці!

Еліна застигла. Її обличчя вмить зблідло. Вона повільно прибрала руку зі столу, і Іван відчув, як між ними раптово виросла крижана стіна.

— Микола? — прошепотіла вона. — Що ти тут робиш?

  Микола підійшов до них, ігноруючи офіціанта, який намагався щось сказати. Він став над їхнім столиком, вперши руки в боки. Іван підвівся — повільно, з тією холодною грацією, яка зазвичай обіцяла великі проблеми його опонентам.

— Еліно, досить гратися в городянку, — Микола навіть не глянув на Івана. — Мати плаче, теплиці стоять неопалювані, а ти тут розпиваєш каву з цим... манекеном у краватці. Я приїхав тебе забрати. Машина під під’їздом, речі зберемо за десять хвилин.

   Іван зробив крок вперед, заступаючи Еліну. — Пане, я не знаю, хто ви, але ви заважаєте нашій розмові. Будь ласка, залиште заклад, поки я не викликав охорону.

Микола нарешті перевів погляд на Івана. Він зміряв його зневажливим поглядом — від ідеально покладеного волосся до дорогих мештів.

— Охорону? — він коротко реготнув. — Ти дивись, який герой. Слухай, «айтішник», це моя наречена. У нас хата на два поверхи, триста гектарів землі і весілля, яке вже наполовину проплачене. А ти хто такий? Той, хто навчив її носити ці підбори, на яких вона ледь стоїть?

 Еліна підвелася. Її руки тремтіли, але голос був твердим. — Миколо, я не твоя наречена. Я повернула тобі обручку ще місяць тому. Я поїхала, бо не хотіла бути додатком до твоїх гектарів!

— То ти заради цього поїхала? — Микола тицьнув пальцем у бік вікна, де виднілася скляна вежа «Вектора». — Заради цих офісів? Твій батько ледь не зліг, коли дізнався, що ти тепер «помічниця». Еліно, схаменися. Життя — це не кава з м'ятою. Життя — це робота на землі. Повертайся додому, поки я ще готовий тебе вибачити.

  Іван відчув, як у ньому закипає лють, якої він не відчував навіть під час найважчих переговорів із батьком. — Вона нікуди не поїде, — тихо промовив Іван. — І вона не потребує вашого вибачення. Бо вона — найкраще, що трапилося з цим містом і зі мною.

  Микола звузив очі. Він зробив крок до Івана, скорочуючи дистанцію до небезпечної. — А ти впевнений, що знаєш, кого ти тримаєш поруч? Ти знаєш, що вона втекла з-під вінця? Що вона покинула все, що ми будували роками? Ти для неї — просто спосіб втекти. Як тільки їй набридне твоє скло, вона втече і від тебе. Такі, як вона, не вміють пускати коріння.

  Еліна відчула, як слова Миколи б’ють прямо в ціль. Це було саме те, чого вона боялася найбільше — що Іван повірить, ніби вона лише використовує його.

— Коріння пускають там, де є сонце, Миколо, — Еліна вийшла з-за спини Івана і стала між двома чоловіками. — А з тобою я була в тіні. Іване... — вона повернулася до нього, і в її очах була благальна чесність. — Не слухай його. Те, що було там — це не я. Справжня я — тут. З тобою.

  Микола лише сплюнув на підлогу (що викликало тихий зойк у баристи) і розвернувся до дверей.

— Добре. Грайся далі. Але коли твій «принц» дізнається, що твій таточко винен банку стільки, що твої «сирники» не покриють і відсотків, — подивимося, як він заспіває. Побачимося на жнивах, Еліно. Бо твій батько вже підписав попередню угоду з «Вектором» на заставу землі.

   Микола вийшов, залишивши по собі запах дизеля та присмак неминучої катастрофи.

  Іван повільно повернувся до Еліни. Його погляд був складним — у ньому була і підтримка, і німе запитання, яке він боявся озвучити.

— Це правда? — запитав він. — Про твого батька та заставу?

  Еліна закрила обличчя руками. Львів за вікном раптом згас, а кава з м'ятою стала холодною і зовсім несмачною. Минуле не просто наздогнало її — воно прийшло, щоб зруйнувати все, що вона встигла побудувати.