Розділ 6: Ультиматум у скляній вежі

   Ранок офіційного підписання контракту з агрохолдингом «Світанок» мав стати тріумфом «Вектора». Офіс сяяв: Марта в новому костюмі від італійського дизайнера перевіряла папки, Денис налаштовував презентацію на велетенському екрані, а Віктор Петрович — батько Івана — особисто приїхав, щоб проконтролювати «повернення сина в лоно справжнього бізнесу».

        Іван стояв біля вікна, застібаючи запонки. Він виглядав бездоганно, але всередині нього панувала пустеля. Після вчорашньої холодної розмови він майже не спав. На його столі лежала папка — той самий «звіт про прозорість», який Еліна залишила ввечері.

    Він відкрив її лише на хвилину. Там не було складних схем. Лише один аркуш паперу, написаний від руки:

«Мій батько дійсно фермер. Він вирощує жито, а не інтриги. Мій наречений дійсно чекав на мене, але він хотів бачити поруч господиню, а я хотіла бути собою. Якщо ви шукаєте зраду в моєму бажанні дихати на повні груди — ви її знайшли. З повагою, Еліна».

    Двері конференц-залу відчинилися. Увійшов пан Маркіян. Він був у незвичному для нього костюмі, який явно тиснув йому в плечах, але його погляд залишався таким же гострим. За ним дріботіли юристи.

-Вітаю, панове! — Маркіян обвів поглядом присутніх. — Ого, скільки народу. Навіть Віктор Петрович тут? Давно не бачилися, старий лисе.

   Батько Івана стримано кивнув: — Вирішив подивитися, як мій син нарешті закриває серйозну угоду.

     Іван зробив крок уперед, простягаючи руку: — Пане Маркіяне, ми підготували всі папери. Можемо починати презентацію фінальних правок алгоритму…

 Маркіян ігнорував протягнуту руку. Він повільно повернув голову ліворуч, потім праворуч. Його брови загрозливо зійшлися на переніссі. — А де дівчина? — запитав він.

  В залі запала тиша. Марта виступила вперед, начепивши свою найбільш професійну посмішку: — Еліна зараз зайнята технічною документацією в іншому відділі. Я — провідний аналітик проекту, я відповім на всі ваші запитання…

— Я не питав провідного аналітика, — відрізав Маркіян. Його голос став схожим на гуркіт далекого грому. — Я питав про дівчину, яка знає, як пахне зерно, коли воно горить. Де Еліна?

  Іван відчув, як батько свердлить його поглядом. — Вона... вона виконує інше завдання, — сухо відповів Іван. — Це підписання контракту — формальність. Ми з вами вже все обговорили в полі.

    Маркіян раптом розсміявся, але в цьому сміху не було радості. Він сів у крісло, відкинувся на спинку і склав руки на животі. — Знаєш, Іване, твій батько завжди думав, що світ тримається на цифрах. А я знаю, що він тримається на довірі. Я приїхав підписувати контракт не з «Вектором». Я приїхав підписувати його з людьми, які розуміють мій біль. Без цієї дівчини твій код — це просто набір літер. Без неї я не поставлю тут жодного закарлючки.

Віктор Петрович підвівся, його голос забринів від сталі.

— Маркіяне, це несерйозно. Це бізнес-рішення, а не вибір партнерки для танців.

— Саме так, Вікторе! Це бізнес-рішення! — Маркіян ляснув долонею по столу. — І моє рішення таке: або Еліна сидить за цим столом і підписує додаток про впровадження системи на місцях, або я забираю своїх юристів і йду до ваших конкурентів. У вас п'ять хвилин.

 Іван стояв, наче громом прибитий. Він подивився на батька — той був розлючений. Подивився на Марту — вона ледь стримувала сльози від приниження. А потім він згадав запах м'яти, який вчора так різко відштовхнув.

Він розвернувся і майже вибіг із зали.

   Він знайшов її на пожежній драбині. Вона сиділа на сходинці, дивлячись на старі дахи Львова, тримаючи в руках порожнє паперове горнятко.

— Еліно... — він задихався. Вона не обернулась.

— Ви знайшли вірус, Іване Сергійовичу? Чи мені вже можна йти пакувати валізу?

  Іван підійшов ближче і став за її спиною. Вся його броня, весь цей офісний бетон і скло раптом здалися йому такими дрібними порівняно з цією дівчиною.

— Маркіян відмовляється підписувати контракт без вас.

Еліна нарешті повернула голову. У її очах не було тріумфу. Тільки втомлена мудрість. — І це єдина причина, чому ви тут? Бо він так сказав?

Іван замовк. Він хотів сказати «так», бо це було б професійно. Це було б безпечно. Але він подивився на її розтріпане пасмо волосся і раптом промовив:

— Ні. Я тут, бо в цьому кабінеті без вас занадто багато повітря, яким неможливо дихати. Ви були праві. Моєму алгоритму не вистачає серця. А мені... мені не вистачає вас.

       Він простягнув їй руку. — Ходімо. Там ваш тріумф. І мій батько, якого ви, здається, щойно позбавили дару мови.

    Еліна ледь помітно посміхнулася. Вона вклала свою долоню в його руку. — Тільки одна умова, Іване.

— Яка? 

— Після підписання ми підемо в «Світ кави». І ви самі замовите каву з м'ятою. З цукром. І без жодного звіту про ефективність.