Розділ 4. Повернення до витоків

  Ранок після тріумфу в «Атлясі» почався не з шампанського, а з дзвінка пана Маркіяна о шостій тридцять. — Іване, якщо ви такі розумні на словах, покажіть мені це в ділі! — пробасив він у слухавку. — У мене на південному масиві починаються жнива ячменю. Приїжджайте сьогодні. Якщо ваша система витримає наш пил і наші дороги — контракт ваш. Якщо ні — не витрачайте мій час.

 Через годину Іван уже стояв біля під’їзду Еліни на своєму білому позашляховику. Він був у сорочці з закоченими рукавами, але все ще виглядав занадто «міським» для полів. Еліна ж вийшла в джинсах, зручних черевиках і з тією самою впевненою усмішкою, яка вчора підкорила ресторацію.

— Готові побачити, як виглядає ваш «софт» у багнюці? — запитала вона, закидаючи рюкзак на заднє сидіння. — Я готовий до всього, крім вашої музики, — віджартувався Іван, але в його очах читалося легке хвилювання. Для нього це був ва-банк.

 ТДорога до господарства Маркіяна тривала три години. Чим далі вони від’їжджали від Львова, тим гіршим ставав асфальт. Коли машина влетіла в чергову вибоїну, Іван стиснув кермо так, що побіліли кісточки. — Це не дорога, це випробування для підвіски, — процідив він. — Це реальність, Іване. Ваша програма має враховувати, що фура з зерном не може їхати тут швидше двадцяти кілометрів на годину, інакше вона просто розсиплеться.

   Коли вони нарешті прибули, перед ними розгорнулася картина справжнього агро-фронту: величезні комбайни, наче сталеві монстри, поглинали золоте море колосся, а навколо крутилися трактори та вантажівки. Пан Маркіян зустрів їх у центрі цього хаосу.

— Ну що, програмісти? — він витер піт із чола. — Ось мій головний інженер, дядько Василь. Він каже, що ваші «планшети» — то дурниця. Доведіть йому зворотне.

  Наступні вісім годин були найважчими в житті Івана. Він бігав між кабінами комбайнів, намагаючись під’єднати датчики, поки Еліна пояснювала водіям, навіщо їм узагалі ця «штуковина» в кабіні. Вона розмовляла з ними їхньою мовою, жартувала, приносила воду і, здавалося, була всюди одночасно.

    Сонце вже почало сідати, коли техніка нарешті була синхронізована. Іван, весь у пилюці, з темною плямою мастила на щоці, дивився на екран ноутбука. Вперше в реальному часі він бачив, як його алгоритм починає вибудовувати ідеальну чергу машин до елеватора. Простій техніки зник на очах.

— Працює… — прошепотів він, не вірячи своїм очам. — Працює, — втомлено підтвердила Еліна, спираючись на крило машини. — Бо ми додали до нього трохи земного тяжіння.

  В цей момент до них підійшов Василь і простягнув Івану брудну руку: — Слухай, малий… Ти хоч і в білій сорочці, але голова у тебе варить. Може, з цього справді щось вийде.

   Але радість була недовгою. Небо раптово потемніло, і перші важкі краплі дощу вдарили по розпеченій землі. — О ні, — Еліна глянула на небо. — Це не просто дощ. Це гроза. Міст через річку зараз заллє, і ми не виїдемо звідси до ранку.

Пан Маркіян лише розвів руками: — Я ж казав, природа — головний начальник. Залишайтеся в гостьовій хаті. Вона стара, але дах не тече. Щоправда… — він завагався, — там зараз ремонт, тому придатна для сну лише одна кімната.

    Гроза розійшлася не на жарт. Стара хата здригалася від кожного удару блискавки, а дощ так лупив по шибках, що здавалося, скло от-от трісне. Як і передбачав Маркіян, світло зникло ще годину тому.

  Еліна знайшла в кухонній шафці кілька товстих воскових свічок. Їхнє тремтливе полум’я малювало на стінах химерні тіні, перетворюючи скромну кімнату на щось майже магічне. Іван сидів на краю масивного ліжка, застеленого старою ліжником, і дивився на свої руки. Без свого ноутбука та смартфона він здавався беззбройним.

— Знаєте, Іване, — тихо почала Еліна, прилаштовуючи свічку в порожню пляшку з-під вина. — Ви сьогодні були схожі на людину. Коли витирали те мастило з щоки і сперечалися з Василем… У вас очі світилися.

      Іван гірко всміхнувся, не піднімаючи голови. — Батько каже, що це азарт невдахи. Він упевнений, що я просто марную час, намагаючись довести щось світові, якому байдуже. Знаєте, чому я так чіпляюся за цей проект? Бо це перша річ у моєму житті, яку я зробив не тому, що «так треба для династії», а тому, що мені справді цікаво, як воно працює.

  Він нарешті подивився на неї. В іскристих очах відбивався вогник свічки. — А ви? Ви ж не просто так поїхали з села, де вас усі люблять і де ви знаєте кожну травинку. Від чого ви тікали в той скляний офіс?

     Еліна сіла на підлогу навпроти нього, обхопивши коліна руками. — Від передбачуваності, — зітхнула вона. — У мене був наречений. Хороший хлопець, хазяйновитий. Усі казали: «Еліно, це твоя доля». А я дивилася на наше спільне — хата, город, весілля на триста людей, діти… і відчувала, що задихаюся. Я не хотіла бути просто «дружиною фермера». Я хотіла дізнатися, чи вартую я чогось сама по собі, без батькової підтримки чи чоловікового плеча.

   Вона сумно посміхнулася. — Мама плакала, коли я забирала валізу. Казала, що місто мене зламає. А я от сиджу тут, у старій хаті, знову серед полів, але чомусь відчуваю себе вільнішою, ніж будь-коли.

Іван повільно спустився з ліжка і сів на підлогу поруч із нею. Відстань між ними скоротилася до кількох сантиметрів. Він відчував тепло її тіла і легкий аромат дощу та польових квітів, який, здавалося, просочив її волосся.

— Ви сильніша, ніж думаєте, — прошепотів він. Його рука мимоволі торкнулася її пальців. — Місто вас не зламало. Ви просто навчили його розмовляти.