Розділ 3: Розділ 3: Ефект попелюшки з Стрийського району

 Вечеря з паном Маркіяном була призначена на сьому, і чим ближче була ця година, тим сильніше Іван нервував. Він замовив для Еліни сукню через кур'єра — стриману, темно-зелену, кольору хвої в карпатських лісах. Коли вона нарешті вийшла з кабінету, де переодягалася, Іван забув, як поправляти свою незмінну краватку.

 Вона не виглядала як бізнес-аналітик. Вона виглядала як жінка, заради якої чоловіки починають війни або, принаймні, купують агрохолдинги. 

— Ці мешти… — Еліна зробила обережний крок, балансуючи на тонких підборах. — Іване, я в них як лелека на льоду. Якщо я впаду прямо на пана Маркіяна, вважайте, що наш контракт — це історія. — Ви не впадете, — Іван підійшов і запропонував їй свій лікоть. — Просто тримайтеся за мене. І пам’ятайте: ви — мій секретний інгредієнт.

  Ресторан «Атляс» зустрів їх дзвоном кришталю та приглушеним гомоном. Пан Маркіян уже чекав за кутовим столиком. Це був чоловік, який, здавалося, знав ціну кожній зернині в цій країні. Його вуса здригнулися, коли він побачив супутницю Івана.

— То ось вона, та сама «експертка», про яку ви так сором’язливо мовчали? — Маркіян поцілував руку Еліни, і вона не здригнулася, лише ледь помітно всміхнулася. — Сідайте, юна леді. Розкажіть мені, чому я маю довірити свої елеватори вашому комп’ютерному «мозку».

  Вечеря була схожа на мінне поле. Маркіян засипав їх питаннями, намагаючись підловити Івана на теоретичних знаннях. Але щоразу, коли Іван починав сипати термінами про «хмарні обчислення» та «оптимізацію вузлів», Еліна м’яко вступала в розмову.

— Пане Маркіяне, — вона нахилилася ближче, і світло свічок відбилося в її очах. — Ви ж знаєте, що техніка — це лише залізо. Наш «Вектор» не замінить ваших людей. Він просто зробить так, щоб ваші комбайнери не чекали в полі годинами, поки диспетчер у місті п'є каву. Ми рахуємо час. А час у серпні — це золото, чи не так?

  Маркіян примружився, дивлячись на неї з новою цікавістю. — Золото… А ви знаєте, як пахне зерно, коли воно «горить» у сховищі, дівчино? — Знаю, — спокійно відповіла Еліна. — Воно пахне втраченими надіями та кредитами, які неможливо виплатити. Тому я тут. Щоб цього запаху на ваших токах більше не було.

  В кабінеті запала тиша. Іван відчув, як під столом напруга нарешті почала відпускати його м’язи. Він подивився на Еліну — вона була спокійною, впевненою і неймовірно красивою в цій новій ролі.

— Ха! — Маркіян раптом ляснув долонею по столу так, що аж вино в келихах здригнулося. — Іване, де ви її знайшли? Вона говорить як людина, а не як підручник з маркетингу. Мені подобається! Давайте ваші папери. Я не обіцяю підпису сьогодні, але ви зацікавили мене більше, ніж усі ваші конкуренти разом узяті.

  Коли вони вийшли з ресторану на нічну площу Ринок, повітря було свіжим і солодким. Еліна нарешті зняла підбори і просто стояла босоніж на прохолодній бруківці.

— Ви були неймовірною, — сказав Іван, зупинившись поруч. — Я просто казала правду, — вона подивилася на нього знизу вгору. — Люди люблять, коли з ними говорять правду, навіть якщо вони дуже багаті. 

  Іван хотів сказати щось іще, можливо, про те, що вона сьогодні врятувала його майбутнє, але натомість він просто мовчки дивився, як вітер бавиться пасмом її волосся. Саме в цей момент Львів навколо них перестав бути просто містом для бізнесу. Він став місцем, де починалася їхня спільна історія.