Розділ 2. Кавовий штурм

​Ранок понеділка у Львові зазвичай пахне дощем і свіжою випічкою, але в офісі «Вектора» пахло лише озоном від принтерів та мовчазним стресом. Еліна прийшла о 7:45 — сільська звичка прокидатися з першими півнями виявилася сильнішою за міську втому.
​Вона стояла перед кавомашиною, яка виглядала дорожче за весь будинок її бабусі. У цієї штуковини було більше кнопок і сенсорів, ніж у кабіні сучасного комбайна.
​— Так, «Еспресо», «Латте», «Макіато»… — бурмотіла Еліна, тицяючи пальцем у сенсорний екран. — А де тут просто «кава в горнятко»?
​Машина у відповідь лише обурено зашипіла і випустила хмару пари. В цей момент двері офісу розчахнулися, і всередину стрімко зайшов Іван. Він виглядав так, ніби взагалі не спав: очі були втомленими, а в руках він стискав планшет.
​— Еліно, ви вже тут? Добре. Мені потрібна подвійна чорна кава. Без цукру. Без молока. Без надії на краще, — кинув він, навіть не зупиняючись, і зник у своєму кабінеті.
​— Без надії, то без надії, — зітхнула Еліна.
​Вона нарешті змусила апарат видати щось чорне й міцне. Але коли вона занесла чашку до кабінету, Іван навіть не підняв очей від екрана. Він несамовито креслив щось стилусом.
​— Поставте на стіл. І ось, — він простягнув їй стопку роздруківок. — Це графіки поставок для порту в Одесі. Мені потрібно, щоб ви перевірили їх на «людський фактор». Знайдіть там свої «калюжі» чи «впертих водіїв», про які ви вчора розказували. У вас година.
​Еліна взяла папери. Вона бачила, що він напружений до межі.
— Знаєте, Іване, якщо ви не будете снідати, ваш мозок скоро почне видавати помилки замість кодів. У мене в сумці є домашні сирники…
​Іван нарешті підвів погляд. Його брови злетіли вгору.
— Сирники? Еліно, ми в центрі розробки штучного інтелекту, а не на кухні у вашої мами. Пийте свою каву і займайтеся графіками.
​Еліна лише посміхнулася. Вона поставила каву прямо перед його носом — так, щоб аромат заважав йому зосередитися на цифрах.
— Спробуйте каву. А сирники я залишу на тумбочці. На випадок, якщо ваш штучний інтелект зголодніє.
​Коли вона виходила з кабінету, вона почула, як він зробив перший ковток і тихо пробурмотів: «Занадто гаряча». Але вона точно знала — через п'ять хвилин від сирників не залишиться і крихти.

Еліна сиділа за своїм робочим столом, який стояв прямо перед скляними дверима кабінету Івана. Вона зосереджено вдивлялася в цифри, намагаючись не звертати уваги на шепотіння, що доносилося з боку кавомашини. Там зібралася «еліта» компанії — троє розробників у дорогих худі та аналітик Марта, чий манікюр виглядав гострішим за її розум.
​— Ви бачили її взуття? — почувся приглушений сміх Марти. — Це що, останній писк моди в Полтавській області? Іван, мабуть, вирішив пограти в благодійність. Взяв собі «екзотичне звірятко» замість асистента.
​— Може, вона знає заклинання на врожай? — підхопив один із хлопців. — Будемо тепер замість коду танцювати з бубном навколо сервера.
​Еліна відчула, як пальці на руках похололи. Вона звикла до важкої праці, але не до такої відкритої зневаги. Вона хотіла встати і сказати щось різке про їхні «ідеальні» графіки, які не враховують реального життя, але раптом двері кабінету Івана відчинилися з таким гуркотом, що всі здригнулися.
​Іван стояв у дверях, тримаючи в руці порожню тарілку з-під сирників (що саме по собі виглядало кумедно, але його погляд не обіцяв нічого доброго).
​— Денис, — голос Івана був тихим, але від нього по спинах присутніх пробіг холодок. — Якщо ти закінчив обговорювати моду, то, мабуть, уже виправив баг у модулі навігації? Бо поки що «звірятко», як ви висловилися, знайшло в твоїх розрахунках помилку на триста тисяч гривень збитків.
​Марта зблідла, а Денис затамував подих. Іван зробив крок до них, ігноруючи їхнє замішання.
​— Еліна тут не для того, щоб вписуватися у ваш дрес-код. Вона тут, бо бачить те, на що ви всі засліпли за своїми моніторами. Якщо я ще хоч раз почую подібні коментарі — ви підете шукати роботу в місця, де цінують довгі язики, а не мізки. А тепер — за роботу. Живо!
​Офіс миттєво занурився в тишу, що переривалася лише швидким клацанням клавіш. Іван повернувся до Еліни. Його обличчя все ще було напруженим.
​— Сирники були непогані, — кинув він, ставлячи тарілку на її стіл. — Але наступного разу додайте менше цукру. І... не зважай на них. У цьому місті багато хто думає, що вишивка на сорочці робить їх розумнішими за тих, хто цю сорочку ткав.
​Він розвернувся і пішов до себе, але Еліна помітила, як він на мить затримав погляд на її робочому місці, наче перевіряючи, чи вона в порядку.