Розділ 1. Помилкова адреса

​Львів зустрів Еліну так, ніби вона була не довгоочікуваною гостею, а випадковою перешкодою на дорозі. Стара бруківка нещадно випробовувала на міцність колеса її валізи, а в повітрі змішалися запахи вологого каменю, випічки та чогось такого, що Еліна визначила як «запах великих можливостей».
​— Так, головне не панікувати, — прошепотіла вона, поправляючи пасмо волосся, що вибилося з-під заколки. — Вулиця Коновальця… Коновальця… Це десь тут, за рогом, якщо вірити тому вусатому дядькові на вокзалі.
​Вона ще раз глянула на свій список. Пункт номер один: влаштуватися на роботу. Пункт номер два: не витратити всі заощадження на круасани в перші ж три години. В оголошенні, яке вона знайшла в газеті (так, вона була однією з тих небагатьох людей, хто ще купував газети), чітко було вказано: «Потрібна помічниця. Любов до рослин та комунікабельність обов’язкові. Офіс у центрі».
​Еліна уявляла собі затишний квітковий магазин, де вона буде складати букети й усміхатися перехожим. Натомість вона зупинилася перед скляною вежею, яка виглядала так, ніби її щойно телепортували з майбутнього прямо в серце старого Львова.
​— Ну, квіти люблять сонце, а тут вікна на всю стіну, логічно, — підбадьорила вона себе і рішуче штовхнула важкі двері.
​Усередині було настільки чисто, що Еліні стало ніяково за свої кросівки, на яких ще залишився пил рідного села. Вона піднялася на четвертий поверх, де її зустрів мінімалістичний напис: «ВЕКТОР». Жодних вазонів, жодних фіалок. Тільки бетон, скло і тиша, яку порушував лише ритмічний стукіт клавіатур.
​Вона відчинила двері в кабінет, який видався їй головним. За столом сидів чоловік. Він не просто працював — він, здавалося, вів війну з монітором. Його біла сорочка була застебнута на всі ґудзики, а погляд темно-карих очей міг би заморозити воду в склянці.
​Іван навіть не підняв голови.
— Ви запізнилися на сім хвилин, — кинув він, і Еліна відчула, як її впевненість почала танути, наче цукор у гарячому чаї. — Резюме на стіл. Почнемо з того, чому я не маю вас вигнати просто зараз.
​Еліна кліпнула очима. «Оце так квітковий магазин», — подумала вона, але спину випрямила. Боятися міських красенів у її плани на сьогодні не входило.

​Еліна зробила крок уперед, міцно тримаючи свою сумку, наче щит.
— Резюме? Я… я вважаю, що папірці не передають всього досвіду. Особливо, коли йдеться про живий матеріал.
​Іван нарешті відірвався від екрана. Його погляд ковзнув по її кросівках, затримався на велетенській валізі біля дверей і зупинився на її обличчі. Він на мить завагався — ця дівчина абсолютно не вписувалася в інтер’єр його кабінету, але в її очах було стільки впертості, що він вирішив дати їй рівно тридцять секунд.
​— Добре, — він склав руки в замок. — Поговоримо про софт. Що ви використовуєте для систематизації?
— Софт? — Еліна на секунду задумалася. — Ну, якщо ви про підхід, то головне — це вчасна підрізка і правильний температурний режим. Якщо запустити — все зів’яне, і ніякі гроші не допоможуть.
​Іван повільно підняв одну брову.
— Підрізка? Ви маєте на увазі скорочення бюджету на бекенд? Цікава метафора. А як щодо масштабування? Припустімо, у нас різкий приплив клієнтів у піковий сезон. Ваші дії?
​— О, це я знаю! — зраділа Еліна. — У піковий сезон, наприклад, на восьме березня або на Спаса, треба вставати о четвертій ранку. Головне — знайти надійних постачальників, щоб товар був свіжим, а не млявим. І ні в якому разі не переливати, бо коріння згниє.
​Іван застиг. Він намагався зрозуміти, чи це якась нова ультрасучасна стратегія управління стартапами, про яку він ще не читав у Forbes, чи ця дівчина просто знущається з нього.
​— Коріння? — перепитав він низьким голосом. — Ви зараз про архітектуру бази даних чи про лояльність персоналу?
— Я про троянди! — вигукнула Еліна, не витримавши. — І про хризантеми. Ви ж шукаєте помічницю в магазин, чи не так? На стовпі біля вокзалу було написано «Вектор».
​В кабінеті запала така тиша, що було чутно, як на вулиці сигналізує трамвай. Іван повільно перевів погляд на великий логотип своєї компанії на стіні — «VECTOR LOGISTIC SOLUTIONS».
​— Дівчино, — нарешті промовив він, і в його голосі почулися нотки справжнього відчаю. — Мій «Вектор» займається розробкою штучного інтелекту для оптимізації зернових перевезень. Ми не продаємо квіти. Ми робимо так, щоб мільйони тонн пшениці не «згнили», як ви кажете, по дорозі в порти.
​Еліна відчула, як її щоки починають палати. Вона глянула на його ідеальний стіл, на складні графіки на моніторі й зрозуміла: вона щойно прочитала лекцію про полив троянд майбутньому мільйонеру.

Іван уже відкрив рота, щоб попросити охорону вивести «експерта з хризантем» разом із її величезною валізою, але його погляд мимоволі зупинився на головному екрані. Там світилася червона зона: графік ефективності нового модуля для агрохолдингу «Світанок» невблаганно повз донизу.
​— Мільйони тонн пшениці, кажете? — Еліна примружилась, зробивши крок до монітора, попри його застережливий жест. — А ви врахували, що на Тернопільщині, куди ви збираєтесь відправляти ці машини, через тиждень почнуться затяжні дощі? Ваша програма жене фури по ґрунтових дорогах, які розмиє так, що їх до весни жодним трактором не витягнеш.
​Іван нахмурився.
— Моя програма враховує офіційні прогнози погоди та стан державних трас...
— Та ваші траси існують тільки в звітах! — перебила вона. — А фермер Степан не віддасть зерно, поки вологість не впаде до чотирнадцяти відсотків. Він буде чекати, а ваші машини стоятимуть і «палитимуть» гроші в черзі. Ви розробили ідеальний мозок, Іване, але він зовсім не знає, як пахне земля після грози.
​Іван замовк. Він ще раз глянув на код, потім на дівчину, яка так завзято захищала логіку фермера Степана. Вперше за довгий час у його голові щось клацнуло не за алгоритмом. Всі його аналітики були випускниками КПІ чи Могилянки, вони вміли писати запити до баз даних, але ніхто з них не знав про «вологість» чи «розмиті дороги».
​— Як вас звати? — запитав він, і його голос нарешті втратив металевий відтінок.
— Еліна.
— Еліно, мені не потрібна помічниця в квітковий магазин. Але мені потрібен хтось, хто зможе перекласти мої коди на мову тих, хто реально тримає в руках плуг. Хтось, хто не боїться говорити мені, що я помиляюся.
​Він підвівся, і тепер Еліна відчула, наскільки він високий. Він простягнув їй руку.
— Випробувальний термін — один тиждень. Оклад утричі більший, ніж у вашому квітковому. Але попереджаю: я не терплю запізнень, і... — він кивнув на її багаж, — ми знайдемо вам нормальне житло. Мені не потрібно, щоб мій «голос народу» жив на вокзалі.
​Еліна подивилася на його долоню. Це було зовсім не те, чого вона очікувала від Львова. Вона їхала за спокоєм, а потрапила в епіцентр цифрової бурі.
— Зі згоди, — вона впевнено потиснула його руку. — Але каву я п'ю з цукром. І багато.